Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 09 лютого 2016 року

у справі «Хачукаєви проти Росії»

за заявою № 34576/08

Щодо обов’язку держави нести відповідальність за виникнення травм або смерті особи, які сталися під час тримання під вартою

Фабула справи: заявники стверджували, що їх родич був викрадений агентами Держави в Чечні в 2000 році і що влада не провела ефективного розслідування в зв'язку з цим.

І.Д. є родичем заявників, з якими мешкав разом в селі Алхан-Юрт, Урус-Мартанівського района, Чечня. 24 листопада 2000 року він разом зі своїми друзями, С.С. і Х.А., на автомобілі останнього поїхали до міста Гудермес. Біля 11 години мешканці села Алхан-Юрт, які їхали на автобусі, бачили І.Д. з друзями на блокпості, оточених військовими та дізналися, що їх доставили до військової частини. Декілька днів по тому автомобіль Х.А. помітили у колоні військової техніки, яка рухалася на півночі від Грозного. У невстановлений день в серпні 2001 року заявники дізналися, що автомобіль був виявлений підірваним на півночі Чечні, в Наурському районі. Було встановлено, що цей автомобіль належав Х.А. 21 листопада 2002 року в лісі були знайдені останки трьох тіл, взуття та частини одягу. Родичі викрадених згодом впізнали деякі предмети одягу, які належали зниклим чоловікам.

7 грудня 2000 року заявники надали скарги до декількох правоохоронних органів про викрадення І.Д. 6 лютого 2000 року була порушена кримінальна справа, в матеріалах якої міститься інформація про те, що в період з 2001 по 2007 роки слідчі робили запити про можливе місцезнаходження викрадених чоловіків у військових частинах, що дислокувалися в республіці в той час, а також до центрів тримання під вартою, лікарні, правоохоронні органи і виправні установи. На більшу частину запитів не було ніяких відповідей, або приходили негативні відповіді. У період з 2001 по 2008 роки розслідування у кримінальній справі припинялося і відновлювалося дев'ять разів. Кожна постанова про зупинення скасовувалася вищим наглядовим органом як передчасна і незаконна. В останній раз розслідування зупинялося 24 квітня 2008 року і потім було відновлено 18 лютого 2012 року. Слідство досі не завершено.

Правове обґрунтування: ряд принципів був розроблений Судом, коли він стикався з проблемою встановлення фактів, щодо яких у сторін були розбіжності (див. Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія, №39630/09, §§151-153, 13 грудня 2012 року); що стосується спірних фактів, Суд повторює позицію, сформовану в його судовій практиці, згідно з якою при оцінці доказів застосуванню підлягає стандарт доведення «поза розумних сумнівів» (див. Aвшар проти Туреччини, №25657/94, §282, ЄСПЛ 2001 і Tаніш та інші проти Туреччини, №65899/01, §160, ЄСПЛ 2005-VIII). Застосовуючи названі принципи до ряду справ, що стосуються заяв про зникнення на території Чечні, Суд дійшов висновку, що твердження заявників prima facie (достатнє при відсутності спростування) про випадки викрадень, скоєних військовослужбовцями, таким чином, підпадає під контроль влади, і тому на Державу-відповідача переходить тягар доведення шляхом розкриття документів, які знаходяться в його винятковому володінні, або шляхом подання задовільного та переконливого пояснення того, як відбулися розглядувані події (див. Aслаханова та інші проти Росії, №29444/06, 18 грудня 2012 року, §99). Стаття 2 Конвенції, яка гарантує право на життя і встановлює обставини, при яких може бути виправдано позбавлення життя, є одним з найбільш фундаментальних положень Конвенції, яке не може бути об'єктом часткового скасування. У світлі важливості того захисту, який гарантує стаття 2, Суд повинен піддавати всі випадки позбавлення життя особливо ретельному розгляду, враховуючи не тільки дії агентів держави, а й супутні обставини (див. MакКанн та інші проти Сполученого Королівства, 27 вересня 1995 року, серія А, №324, §§ 146-147).

Суд уже встановив, що кримінальна справа не є ефективним засобом юридичного захисту щодо розслідування зникнень, які відбулися, зокрема, в Чечні з 1999 по 2006 рік, і що така ситуація, згідно з Конвенцією, виникає з системної проблеми на національному рівні (див. Aслаханова та інші, цит. вище, §217). У багатьох таких випадках, раніше розглянутих Судом, розслідування велися протягом декількох років, без таких відчутних результатів, як встановлення винних осіб або долі зниклих безвісти родичів заявників.

Висновки: матеріали кримінальної справи, надані Урядом, показують, що І.Д. був затриманий 24 листопада 2000 року на блокпості групою озброєних військовослужбовців і що його останки були виявлені через два роки в листопаді 2002 року. Далі розглянемо питання про те, чи існує причинно-наслідковий зв'язок між затриманням І.Д. агентами Держави на блокпості і його смертю. Суд нагадує, що розглядувані події - цілком або в основній частині - перебували в межах виключної компетенції влади. Наприклад, це випадки, коли люди знаходяться під контролем влади в місцях позбавлення волі, і це означає, що факт виникнення травми і смерті, які сталися під час тримання під вартою, буде віднесений на рахунок влади. Дійсно, в цих випадках обов'язок доказування переноситься на органи влади, щоб забезпечити достатнє і переконливе пояснення подій. У цій справі ніяких новин про І.Д. не було з моменту його викрадення 24 листопада 2000 року на блокпості і до того, як його останки були знайдені в листопаді 2002 року. Суд також зазначає, хоча судова експертиза останків була проведена, але причина смерті в ході цієї експертизи не була встановлена. Уряд не заперечував обставин, за яких були виявлені останки тіл та не надав будь-яку версію подій, щоб спростувати твердження заявників. Суд доходить висновку, що факти даної справи переконливо свідчать про те, що смерть І.Д. була частиною тієї ж послідовності подій, як і його викрадення. І це підтверджує висновок про те, що він зазнав позасудової страти агентами Держави. За цих обставин, І.Д. повинен бути визнаний померлим після невизнаного затримання агентами Держави і його смерть повинна бути віднесена на рахунок Держави. За відсутності будь-яких доказів для пояснення його смерті, які Держава-відповідач могла б надати, Суд вважає, що мало місце порушення матеріальної частини Статті 2 Конвенції щодо І.Д.

Щоразу після декількох призупинень розслідування, тривали періоди бездіяльності, які в подальшому зменшували перспективи розкрити злочин. Ніякі значимі кроки не були зроблені, щоб встановити осіб та допитати військових, які могли бути свідками викрадення, коли несли службу на блокпості або брали участь у затриманні родича заявників, хоча заявники подавали клопотання в зв'язку з цим. По всій видимості, ці слідчі заходи могли дати значимі результати, якщо були б вжиті негайно після того, як влада була повідомлена про злочин і як тільки було розпочато розслідування. Затримка в їх здійсненні, якій в даному випадку немає пояснень, не тільки демонструє небажання держави діяти за власною ініціативою, але є порушенням зобов'язання дотримуватися максимальної сумлінності і оперативності в боротьбі з такими тяжкими злочинами. Владою не було проведено ефективного кримінального розслідування обставин зникнення та смерті І.Д. Отже, має місце порушення статті 2 Конвенції в її процесуальній частини.

Констатовані порушення: право на життя (ст.2 Конвенції), заборона катування (ст.3 Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність (ст.5 Конвенції), право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).

Ключові слова: ефективний засіб юридичного захисту, тягар доведення, позбавлення життя, визнання померлим, позасудова страта