Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 30 квітня 2015 року

у справі «Ісламова проти Росії»

за заявою № 5713/11

Щодо порушення права на життя особи, констатоване після її викрадення агентами Держави

Фабула справи: заявниця стверджувала, що двох її синів було викрадено агентами Держави в Чечні і що влада не провела ефективне розслідування у зв'язку з цим; що вона зазнала душевні страждання в результаті їх зникнення і незаконного позбавлення їх волі; що не мала ефективних засобів юридичного захисту щодо даних порушень,

В період, що розглядається сини заявниці, А.І. та С.І., працювали в районному відділі внутрішніх справ міста Грозний. 14 жовтня 2000 року вони разом з Ш.Г. та А.Ш. їхали до Урус-Мартана з Грозного та їх автомобіль зупинили військовослужбовці на контрольно-пропускному пункті (далі - КПП), розташованому біля селища Чорноріччя на південно-західній околиці Грозного. Усі четверо чоловіків були затримані на очах кількох своїх колег, які проходили через блокпост в цей же самий час. Один з військовослужбовців, який представився Олексієм, сказав колегам затриманих чоловіків, що вони отримали наказ на затримання від командира з позивним “Челсі”. Близько 18 години на блокпост прибули два бронетранспортери і дві машини марки УАЗ з групою озброєних військовослужбовців. Військові на БТРах були в чорних масках, вони пригрозили розстрілом колегам затриманих чоловіків і змусили їх покинути місце події. Заарештовані залишилися на КПП і пропали безвісти з тих пір. Держава-відповідач представила копії документів з кримінальної справи, порушеної в зв'язку з викраденням синів заявниці. 17 жовтня 2000 року глава адміністрації міста Грозний звернувся в прокуратуру зі скаргою на викрадення синів заявниці російськими військовослужбовцями. 24 жовтня 2000 року прокуратура взяла свідчення у семи чергових офіцерів, які несли службу на блокпості в день викрадення. Всі вони показали, що 14 жовтня 2000 року в першій половині дня отримали наказ командира, згідно з яким повинні були зупинити чорний автомобіль марки "Волга" і затримати його пасажирів, а також чекати прибуття штурмової групи. Вони зупинили машину, де знаходилися четверо чоловіків. Ці чоловіки представилися співробітниками органів внутрішніх справ і показали свої службові посвідчення. Військовослужбовці обшукали машину і попросили чотирьох чоловіків почекати. Пізніше приїхали співробітники Головного розвідувального управління (ГРУ) і районного відділу внутрішніх справ на двох БТР і двох автомобілях УАЗ. Вони посадили чотирьох затриманих чоловіків в один БТР і відвезли в невідомому напрямку. 22 грудня 2000 року було порушено кримінальну справу за фактом незаконного позбавлення волі. 22 травня 2003 року заявниця була визнана потерпілою у справі і допитана. Тричі слідство у справі було зупинено та відновлено, жодних результатів не було досягнуто.

Держава-відповідач не заперечувала істотних фактів, як вони були представлені заявницею, але стверджувала, що в ході розслідування не були отримані докази, що агенти держави причетні до викрадення або смерті синів заявниці.

Правове обґрунтування: низка принципів був розроблений Судом, коли він стикався з проблемою встановлення фактів, щодо яких у сторін були розбіжності (див. Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія, №39630/09, §§151-53, 13 грудня 2012 року). Зокрема, в Суді знаходиться цілий ряд справ, що стосуються заяв про зникнення на території Чеченської Республіки. Посилаючись на вищевказані принципи, він прийшов до висновку, що твердження заявників prima facie (достатнє при відсутності спростування) про випадки викрадень, скоєних військовослужбовцями, підпадає під контроль влади, і тому на Державу-відповідача переходить тягар доведення шляхом розкриття документів, які знаходяться в його винятковому володінні, або шляхом подання задовільного та переконливого пояснення того, як відбулися події, що розглядаються (див. Aслаханова та інші пооти Росії, №2944/06, 18 грудня 2012 року). Якщо Держава-відповідач не спростувала цю презумпцію, то це тягне за собою визнання порушення статті 2 Конвенції в його матеріальної частини. І, навпаки, коли заявникам не вдалося представити докази, достатні за відсутності спростування (prima facie), тоді тягар доведення не може бути скасовано (див. Товстулатова проти Росії, №26974/06, §§77-81, 17 червня 2010 року; Мовсаєви проти Росії, №20303/07, §76, 14 червня 2011 року). Беручи до уваги численні справи про зникнення людей на території Чечні, розглянуті Судом раніше, він робить висновок, що в умовах конфлікту, якщо когось затримують невстановлені агенти Держави, а потім факт затримання не визнається, то це можна розглядати як загрозливу для життя ситуацію (див. Яндієв та інші проти Росії, №№34541/06, 43811/06 і 1578/07, 10 жовтня 2013 року). Суд робив висновки про презумпцію смерті при відсутності будь-яких достовірних звісток про людину, зниклу безвісти в терміни від чотирьох років (див. Aсхабова проти Росії, №54765/09, §137, 18 квітня 2013 року) до більш ніж десяти років.

Висновки: матеріали кримінальної справи, представлені державою-відповідачем, показують, що сини заявниці А.І. та С.І. були викрадені 14 жовтня 2000 року на КПП групою озброєних військовослужбовців і після цього вони пропали. У своїх зверненнях заявниця постійно стверджувала, що її сини були викрадені агентами Держави. Слідство перевіряло цю версію і навіть вживало заходи, щоб її перевірити. З урахуванням всіх матеріалів, що є в розпорядженні Суду, він вважає, що заявниця представила докази, достатні за відсутності спростування, що її сини були викрадені агентами Держави і зникли після цього викрадення. Держава-відповідач не надала задовільне і переконливе пояснення подій, що розглядаються. Її аргументи суперечать доказам, які були розглянуті Судом, і недостатні, щоб звільнити від тягаря доведення, яке на неї покладено в даному випадку. Беручи до уваги загальні принципи, перераховані вище, Суд вважає встановленим, що А.І. та С.І. були викрадені агентами Держави 14 жовтня 2000 року. У зв'язку з відсутністю будь-яких достовірних відомостей про них з цього часу і враховуючи, що таке затримання є загрозливою для життя ситуацією, Суд також вважає, що вони повинні вважатися померлими після їх невизнаного затримання. Відповідальність за їх ймовірну смерть покладено на Державу-відповідача. За відсутності будь-яких доказів для виправдання їх смерті, які Уряд міг би надати, Суд вважає, що мало місце порушення матеріальної частини Статті 2 Конвенції щодо А.І. а С.І.

Суд вже встановив, що кримінальна справа не є ефективним засобом юридичного захисту щодо розслідування зникнень, які відбулися, зокрема, в Чечні з 1999 по 2006 рік, і що така ситуація, згідно з Конвенцією, виникає з системної проблеми на національному рівні. У цій справі, як і в багатьох випадках, раніше розглянутих Судом, розслідування велося протягом декількох років, без таких відчутних результатів, як встановлення особистостей винних або долі зниклих безвісти родичів заявників. У світлі вищесказаного Суд вважає, що владою не було проведено ефективне кримінальне розслідування обставин зникнення та смерті А.І. та С.І. в порушення процесуальної частини Статті 2 Конвенції.

Констатовані порушення: право на життя (ст.2 Конвенції), заборона катування (ст.3 Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність (ст.5 Конвенції), право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).

Ключові слова: ефективне розслідування, душевні страждання, ефективні засоби юридичного захисту, незаконне позбавлення волі, визнання потерпілим, визнання померлим, невизнане затримання