Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 16 січня 2014 року

у справі «Архестов та інші проти Росії»

за заявою № 22089/07

Щодо необхідності застосування індивідуалізованого підходу при вжитті заходів з поховання тіл загиблих терористів

Фабула справи: заявники стверджували, що обставини впізнання тіл їх померлих синів були нелюдськими і такими, що принижують гідність; рішення влади не повертати ці тіла їх сім'ям було незаконним і непропорційним; вказували на відсутність ефективного засобу правового захисту; відмова влади повернути тіла їх родичів була дискримінацією, так як законодавство, яким обґрунтована дана відмова, було спрямоване виключно на осіб, які сповідують іслам.

Вранці 13 жовтня 2005 року правоохоронні органи міста Нальчик, Кабардино-Балкарська Республіка, були атаковані групою озброєних осіб, ймовірно, місцевими повстанцями. Перестрілка між представниками держави і повстанцями тривала до 14 жовтня 2005 року. Уряд визнав, що в ході операції владою були знищені дев'яносто п'ять повстанців і що антитерористична операція проводилася у відповідь на напад 13 жовтня 2005 року, тобто держава-відповідач підтвердила, що всі загиблі, про які заявлено в скарзі, були вбиті владою. Серед загиблих були сини заявників. Слідством по кримінальній справі, порушеній за фактом даного нападу, було встановлено, що злочинним співтовариством, створеним в тому числі Асланом Масхадовим було сплановано та здійснено напад, в результаті якого були вбиті тридцять п'ять співробітників правоохоронних органів і п'ятнадцять осіб цивільного населення, шкода різного ступеня тяжкості завдана ста тридцяти одному співробітнику правоохоронних органів і дев'яносто двом цивільним особам, крім того, заподіяно значну майнову шкоду. Заявники відразу після нападу звернулися до державних інстанцій щодо видачі їм тіл загиблих синів, але їм було повідомлено, що конкретні відповіді будуть надані після закінчення розслідування. 13 квітня 2006 року органи слідства припинили кримінальне переслідування відносно синів заявників через смерть і винесли індивідуальні постанови щодо кожного із загиблих. Згодом заявники отримали свідоцтва про смерть загиблих. Держава-відповідач заявила, що дев'яносто п'ять тіл ймовірних терористів кремували 22 червня 2006 року згідно постанови про не видачу тіл загиблих їх сім'ям без визначення місця поховання від 15 травня 2006 року, де всі померлі перераховані загальним списком. Кілька заявників подали скарги до Конституційного суду, оскаржуючи легітимність положень про поховання осіб, смерть яких настала внаслідок припинення терористичного акту, однак суд відмовив в задоволенні скарги, вказавши, що вжиті в цій справі заходи були допустимими і - при даних обставинах - необхідними і законними.

Правове обґрунтування: згідно прецедентної практики Суду, вираз «передбачено законом» у пункті 2 статті 8 вимагає, серед іншого, щоб вжиті заходи була засновані на національному законодавстві (див. Олександра Дмітрієва проти Росії, № 9390/05, 3 листопада 2011), а також відсилає до якості даного законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним особі, яку воно зачіпає, а результати його застосування були передбачувані (див. Ротату проти Румунії, № 28341/95, §52, ЄСПЛ 2000-V). Суд зазначає, що вжиті заходи, відповідали положенням Закону «Про протидію тероризму», Закону «Про поховання та похоронну справу» і Постанові № 164 від 20 березня 2003 року, де говориться, що «[тіло] терориста, смерть якого наступила в результаті припинення скоєної ним терористичної акції “не передається для поховання, місце поховання не розголошується”. Залишається з'ясувати, чи були вжиті заходи «необхідні в демократичному суспільстві» для досягнення заявлених цілей. Втручання буде вважатися «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно робиться у відповідь на «нагальну соціальну потребу» і, зокрема, якщо воно пропорційно законній меті і якщо причини, наведені національною владою в його обґрунтування є «доречними й достатніми» (див. Костер проти Сполученого Королівства, № 24876/94, §104, 18 січня 2001 року і S. і Марпер проти Сполученого Королівства, №№ 30562/04 і 30566/04, §101, ECHR 2008). Для забезпечення «поваги» до приватного і сімейного життя за змістом статті 8 повинні прийматися до уваги особливості кожної справи з тим, щоб уникнути механічного застосування національного законодавства в конкретній ситуації (див. Нада проти Швейцарії, №10593/08, §§181-185, 12 вересня 2012 року). Суд неодноразово підкреслював, що він розуміє, що тероризм і насильство, пов'язане з тероризмом, представляє для держав особливу загрозу (див. Броган та інші проти Сполученого Королівства, 29 листопада 1988 року, §61, Серії A, №145-B; Оджалан проти Туреччини, № 46221/99, §§104, 192-196, ЄСПЛ 2005-IV; і Фіногенов та інші проти Росії, №№ 18299/03 і 27311/03, §212, ЄСПЛ 2011 року). Коли мова йде про особливо важливу складову існування або особу заявника свобода розсуду держави буде обмежена (див. Eванс проти Сполученого Королівства, № 6339/05, §77, ЄСПЛ 2007 I).

Висновки: Суд вважає доведеним, що відмова влади видати тіла родичів заявників для поховання була обґрунтована з точки зору російського законодавства, а також вжиті заходи відповідають інтересам національної безпеки та меті запобігання заворушенням, захисту прав і свобод інших осіб. У той же час, Суду складно погодитися з тим, що будь-яка із заявлених цілей здатна виправдати всі аспекти аналізованих заходів. Зокрема, він не бачить в цих цілях розумної підстави для повного позбавлення заявників можливості брати участь у відповідних похоронних обрядах або хоча б в якійсь формі попрощатися із загиблими. Суд приходить до висновку про те, що влада не провела будь-якої оцінки в цьому відношенні в цій справі. Причиною цього було те, що чинне законодавство не розглядає ці обставини в якості належних, а рішення від 15 травня 2006 року було прийнято виключно автоматично. З огляду на значення, яке дане обмеження мало для заявників, Суд вважає, що «автоматичний» характер рішення суперечить зобов'язанням держави за статтею 8 по прояву належної турботи про те, щоб будь-яке втручання в право на повагу приватного і сімейного життя було обґрунтованим і пропорційним з урахуванням конкретних обставин кожної справи. Таким чином, з урахуванням автоматичного характеру заходів, а також недотримання владою принципу пропорційності, Суд приходить до висновку про те, що застосовані заходи не відповідають вимозі про справедливий баланс між правом заявників на захист приватного і сімейного життя з одного боку, і правомірними цілями захисту громадської безпеки, запобігання заворушенням і захисту прав і свободи інших осіб, з іншого боку, а також що держава-відповідач перейшла межі допустимої свободи розсуду в цьому відношенні. Отже, щодо заявників було допущено порушення права на повагу до приватного і сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції, в результаті винесення постанови від 15 травня 2006 року.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції), право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції), відсутнє порушення заборони катування (ст.3 Конвенції), відсутня необхідність окремо розглядати порушення права на свободу думки, совісті і релігії (ст.9 Конвенції).

Ключові слова: впізнання, моральні страждання, ефективний засіб правового захисту, дискримінація, видача тіл загиблих, втручання в приватне та сімейне життя