Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 16 січня 2014 року

у справі «Залов і Хакулова проти Росії»

за заявою № 7988/09

Щодо обов'язкового дотримання принципу пропорційності при вжитті владою заходів, пов’язаних з наслідками терористичного акту

Фабула справи: заявники скаржилися на умови, в яких тіла їх родичів зберігалися в ході впізнання; стверджували, що таке поводження з боку влади завдало їм моральні страждання; вказували на відмову влади повернути тіла їх загиблих родичів; на відсутність ефективного засобу правового захисту; вважали, що відмова влади повернути тіла їх родичів була дискримінацією, так як законодавство, яким обґрунтована дана відмова, було спрямоване виключно на осіб, які сповідують іслам.

Вранці 13 жовтня 2005 року правоохоронні органи міста Нальчик, Кабардино-Балкарська Республіка, були атаковані групою озброєних осіб, ймовірно, місцевими повстанцями. Перестрілка між представниками держави і повстанцями тривала до 14 жовтня 2005 року. Уряд визнав, що в ході операції владою були знищені дев'яносто п'ять повстанців і що антитерористична операція проводилася у відповідь на напад 13 жовтня 2005 року, тобто держава-відповідач підтвердила, що всі загиблі, про які заявлено в скарзі, були вбиті владою. Серед загиблих були сини заявників. Слідством по кримінальній справі, порушеній за фактом даного нападу, було встановлено, що злочинним співтовариством, створеним в тому числі Асланом Масхадовим було сплановано та здійснено напад, в результаті якого були вбиті тридцять п'ять співробітників правоохоронних органів і п'ятнадцять осіб цивільного населення, шкода різного ступеня тяжкості завдана ста тридцяти одному співробітнику правоохоронних органів і дев'яносто двом цивільним особам, крім того, заподіяно значну майнову шкоду. Заявники відразу після нападу звернулися до державних інстанцій щодо видачі їм тіл загиблих синів, але відповідей не отримали. Згодом заявникам видали свідоцтва про їх смерть. 13 квітня 2006 року органи слідства припинили кримінальне переслідування відносно синів заявників через смерть і винесли індивідуальні постанови щодо кожного із загиблих. Держава-відповідач заявила, що дев'яносто п'ять тіл ймовірних терористів кремували 22 червня 2006 року згідно постанови про не видачу тіл загиблих їх сім'ям без визначення місця поховання від 15 травня 2006 року, де всі померлі перераховані загальним списком. Кілька родичів інших загиблих подали скарги до Конституційного суду, оскаржуючи легітимність положень про поховання осіб, смерть яких настала внаслідок припинення терористичного акту, однак суд відмовив в задоволенні скарги, вказавши, що вжиті в цій справі заходи були допустимими і - при даних обставинах - необхідними і законними.

Правове обґрунтування: Суд нагадує, що відповідно до його прецедентної практики за статтею 8 поняття «приватного життя» і «сімейного життя» широкі і не підлягають вичерпному визначенню (див. Прітті проти Сполученого Королівства, № 2346/02, § 61, ЄСПЛ 2002 -III). У справах Панулло і Форте проти Франції (№37794/97, §§35-36, ECHR 2001 X) і Жирард проти Франції (№ 22590/04, §107, 30 червня 2011 року) Суд визнав, що надмірна затримка в ​​поверненні тіла після розтину або відбору біологічних зразків після завершення відповідного кримінального провадження є втручанням в «приватне життя» і в «сімейне життя» членів сім'ї, що вижили. У справі Eллі Полухас Додсбо проти Швеції (№ 61564/00, §24, ECHR 2006-I) Суд визнав, що відмова передачі урни з прахом чоловіка заявниці також може бути розглянута в рамках статті 8. Втручання буде вважатися «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно робиться у відповідь на «нагальну соціальну потребу» і, зокрема, якщо воно пропорційно законній меті і якщо причини, наведені національною владою в його обґрунтування є «доречними й достатніми» (див. Костер проти Сполученого Королівства, № 24876/94, §104, 18 січня 2001 року і S. і Марпер проти Сполученого Королівства, №№ 30562/04 і 30566/04, §101, ECHR 2008). Для забезпечення «поваги» до приватного і сімейного життя за змістом статті 8 повинні прийматися до уваги особливості кожної справи з тим, щоб уникнути механічного застосування національного законодавства в конкретній ситуації (див. Нада проти Швейцарії, №10593/08, §§181-185, 12 вересня 2012 року).

Суд вважає, що втручання в право заявників, гарантоване статтею 8, що мало місце в результаті застосування зазначених заходів, було особливо суворим в світлі того, що воно зробило їх участь у відповідних обрядах поховання абсолютно неможливим, а також передбачало заборону на розголошення місцезнаходження могили, що назавжди розірвало всі зв'язки між заявниками та місцезнаходженням останків загиблих. В цьому відношенні Суд також посилається на практику різних міжнародних інстанцій, які в справах, що стосуються застосування подібних заходів, визнали таке втручання в права заявників особливо суворим (див. Сабанчієва та інші проти Росії, №38450/05, §§ 91-96). Для того, щоб діяти відповідно до вимоги про пропорційність, передбаченої статтею 8, влада в першу чергу повинна виключити можливість застосування альтернативних заходів, які заподіяли б меншої шкоди. Захід, вжитий за відсутності такого індивідуалізованого підходу, в основному виступає в якості покарання для заявників, так як перекладає на родичів і членів сімей загиблих тягар негативних наслідків діяльності останніх (див. Сабанчієва та інші, цит. вище, §145; і Масхадова та інші проти Росії, №18071/05, 6 червня 2013, §236).

Висновки: Суд може погодитися з тим, що в залежності від конкретного місця, в якому було заплановано проведення обрядів і поховання, враховуючи характер і наслідки діяльності загиблих та інших факторів, пов'язаних з контекстом, розумно було б очікувати від влади втручання з метою запобігання можливих заворушень або незаконних дій з боку осіб, що підтримують цілі і діяльність загиблих або протистоять їм, які могли бути вчинені в ході або після відповідних обрядів, а також з метою вирішення інших проблем, які могли б виникнути в цьому відношенні. Суд також може погодитися з тим, що при здійсненні відповідного втручання влада мала право діяти таким чином, щоб мінімізувати інформаційні та психологічні наслідки терористичного акту для населення, оберігаючи при цьому почуття родичів жертв терористичних актів. Таке втручання, безумовно, могло обмежити можливість заявників вибрати час, місце і спосіб проведення відповідних похоронних обрядів і поховання або навіть безпосередньо їх регулювати. У той же час, Суду складно погодитися з тим, що будь-яка із заявлених цілей здатна виправдати всі аспекти аналізованих заходів. Зокрема, він не бачить в цих цілях розумної підстави для повного позбавлення заявників можливості брати участь у відповідних похоронних обрядах або хоча б в якійсь формі попрощатися із загиблими. З урахуванням автоматичного характеру заходів, а також недотримання владою принципу пропорційності, Суд приходить до висновку про те, що застосовуючи захід, який не відповідає вимозі про справедливий баланс між правом заявників на захист приватного і сімейного життя з одного боку, і правомірними цілями захисту громадської безпеки, запобігання заворушенням і захисту прав і свободи інших осіб, з іншого боку, держава-відповідач перейшла межі допустимої свободи розсуду в цьому відношенні.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції), право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції), відсутнє порушення заборони катування (ст.3 Конвенції), відсутня необхідність окремо розглядати порушення права на свободу думки, совісті і релігії (ст.9 Конвенції).

Ключові слова: впізнання, моральні страждання, ефективний засіб правового захисту, дискримінація, видача тіл загиблих, втручання в приватне та сімейне життя