Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 04 вересня 2014 року

у справі «Трабелсі проти Бельгії»

за заявою № 140/10

Щодо неприпустимості екстрадиції особи до країни, законодавством якої не передбачений механізм перегляду вироку щодо засудження до довічного ув'язнення

Фабула справи: Заявник стверджував, зокрема, що його екстрадиція в США піддала його ризику жорстокого поводження, забороненого, ст. 3 Конвенції. Він також стверджував, що приведення у виконання рішення про його екстрадицію порушило його право на подання індивідуальної скарги.

30 вересня 2003 року Заявник був засуджений Брюссельським окружним судом до позбавлення волі строком на 10 років за спробу вибуху бельгійської військової бази «Клейн-Брогель», підробку документів та створення злочинної змови з метою нападу на людей і власність. 26 січня 2005 року Заявника було заочно засуджено туніським військовим судом до десяти років тюремного ув'язнення за причетність до іноземної терористичної організації в мирний час. 29 червня 2009 року суд в Тунісі видав ордер на представлення Заявника перед судом, щодо якого за допомогою дипломатичної ноти від 10 вересня 2009 року влада Бельгії отримала запит про приведення його у виконання. Термін основного вироку до тюремного ув'язнення, винесений по відношенню до Заявника в Бельгії, закінчився 13 вересня 2011 року. Два наступних додаткових вирока до шести і трьох місяців тюремного ув'язнення були винесені в 2007 році і їх негайно привели у виконання. Станом на 23 червня 2012 року Заявник відбув ці терміни. За допомогою дипломатичної ноти від 8 квітня 2008 року влада США передала владі Бельгії запит про видачу Заявника, причиною чого послужив обвинувальний акт, в якому, зокрема, вказувалися такі звинувачення, як змова з метою вбивства громадян США за межами США, змова і спроба використання зброї масового знищення, змова з метою надання матеріальної допомоги та ресурсів іноземної терористичної організації, тощо. Указом від 19 листопада 2008 року суд Бельгії задовольнив запит Федерального адвоката і оголосив, що ордер на арешт, виданий судом США, підлягає виконанню. Заявитель багаторазово подавав скарги, посилаючись на те, що суд не оцінив наслідки його видачі США в світлі загальної ситуації в цій країні або конкретно його обставин, а також вимагав, щоб суд будував свою аргументацію на підставі доводів Суду у справі «Сааді проти Італії» (37201/06, ЄСПЛ 2008 рік). Він також скаржився, що суд апеляційної інстанції не розглянув потенційну проблему, відповідно до ст. 3 Конвенції, пов'язану з тим, що його можуть засудити до довічного терміну ув'язнення без можливості його скорочення. 03 жовтня 2013 року Заявник був виданий США.

Правове обґрунтування: правозастосовна практика Суду встановлює, що винесення вироку до довічного тюремного ув'язнення повнолітньому злочинцеві саме по собі не забороняється і не суперечить ст. 3 або будь-якій іншій статті Конвенції (див. Рішення від 12 лютого 2008 року у справі «Кафкаріс проти Кіпра»), за умови, що воно не є надзвичайно невідповідним скоєним злочинам (див. Рішення від 09 липня 2013 року у справі «Вінтер і інші проти Сполученого Королівства»). Однак Суд постановив, що винесення вироку з присудженням довічного тюремного ув'язнення без можливості його скорочення повнолітньому злочинцеві може підняти питання про порушення ст. 3 (див. рішення у справі «Кафкаріс», згадане вище, п. 97).

Якщо існує ймовірність того, що екстрадиція буде мати наслідки в запитуючій державі, які суперечать ст. 3 Конвенції, то Договірна держава не повинна здійснювати екстрадицію. Йдеться про забезпечення ефективності засобу захисту, передбаченого ст. 3, зважаючи на серйозність і не виправданість ризику, що передбачає страждання (див. Рішення від 07 липня 1989 року у справі «Серінг проти Сполученого Королівства”).

Висновки: жодна з існуючих в запитуючій державі процедур - навіть незважаючи на можливі сумніви на рахунок реальності такої перспективи на практиці — не є механізмом перегляду рішень, що вимагає від органів державної влади встановити, на підставі об'єктивних і заздалегідь визначених критеріїв, про які ув'язнений знає на момент винесення вироку до довічного ув'язнення, що, відбуваючи термін, ув'язнений змінився в такій мірі, що його подальше утримання під вартою більше не є виправданим будь-якими законними пенологічними підставами. За цих умов Суд вважає, що довічне ув'язнення, яке загрожує Заявнику, не можна вважати таким, що підлягає скороченню, в цілях ст. 3 Конвенції в рамках значення постанови по справі «Вінтер і інші». Піддаючи Заявника ризику поводження, що йде врозріз з цим положенням, Уряд накладає відповідальність на державу-відповідача відповідно до Конвенції.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції), право подання індивідуальної заяви (ст.34 Конвенції), не встановлено порушення права на справедливий суд (ст.6 Конвенції), права не бути повторно засудженим за злочин, за скоєння якого було відбуте покарання або винесене виправдання (ст.4 Протоколу №7), право на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції).

Ключові слова: змова з метою вбивства, участь в діяльності терористичної організації, виконання вироку, правомірність застосування тюремного ув'язнення, наслідки застосування зброї масового знищення, реалізація права на подання індивідуальної скарги