Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 14 листопада 2013 року

у справі «Шмушкович проти України»

за заявою № 3276/10

Щодо правомірності проведення пікету за відсутності в національному законодавстві спеціального закону про мирні зібрання

Фабула справи: заявник скаржився за ст. 11 Конвенції на те, що держава незаконно втрутилася в його право на свободу мирних зібрань, оштрафувавши його за сповіщення про пікет, який він організував, подане з порушенням відведеного строку, а також на те, що рішення суду першої інстанції, яким його було засуджено за порушення порядку організації мирних зібрань, не було проголошено публічно.

17 березня 2009 року заявник, діючи від імені громадської молодіжної організації «Зеленки»(будучи її віце-президентом), повідомив мера міста та начальника районного відділу міліції міського управління ГУМВС про намір організації провести 19 березня 2009 року з 11 год. по 13 год. мирне зібрання (пікет) перед будівлею міськради. У відповідь листом від тієї ж дати міська рада повідомила заявника про те, що проведення пікету після попередження у такий короткий строк буде вважатися незаконним. Вона також зазначила, що КСУ у своєму рішенні від 19 квітня 2001 року постановив, що організатори мирних зібрань повинні заздалегідь сповіщати органи влади про свій намір проводити мітинг. Також зазначалося, що в Україні ще не було введено у дію закон щодо реалізації права на свободу мирних зборів, а Указ 1988 року досі залишається чинним. Заявнику також було повідомлено, що несвоєчасне сповіщення про пікет може вважатися порушенням порядку проведення мітингів відповідно до п. 2 Указу 1988 року, а відповідальна за це особа несе адміністративну відповідальність за ст. 185-1 КУпАП.

Пікет відбувся, як і було заплановано, з 11 год. по 13 год. 19 березня 2009 року. Як стверджує заявник, пікет був мирним і участь в ньому взяло небагато людей.

4 квітня 2009 року працівник районного відділу міліції міського управління ГУМВС у присутності заявника склав протокол про адміністративне правопорушення, в якому зазначалося, що 19 березня 2009 року заявник організував та провів пікет у порушення КУпАП та рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року, так як заява про проведення мітингу мала подаватися не пізніше, ніж за десять днів до проведення відповідного мітингу.

15 травня 2009 року районний суд встановив, що заявник порушив громадський порядок, завчасно не повідомивши міську раду про організований ним пікет. Суд визнав заявника винним у порушенні порядку організації та проведення мітингів та демонстрацій і оштрафував його на 170 грн (17 євро).
25 травня 2009 року заявник оскаржив це рішення. Він стверджував, що Указ 1988 року, на який посилався у своєму рішенні суд першої інстанції, не був дійсним та суперечив Конституції. Зокрема, він зазначив, що Указом 1988 року передбачалося, що особи, які бажають провести мирне зібрання, мають отримати дозвіл, тоді як Конституцією передбачено, що органи влади необхідно лише повідомити про намір провести таке зібрання, Більш того, ст. 92 Конституції передбачалося, що гарантії прав людини мають регулюватися виключно законами, а ст. 39 Конституції встановлено, що обмеження права на мирні зібрання можуть встановлюватися лише законом і Указ 1988 року не має статусу закону України. Він також зазначив, що на час проведення пікету не було жодного судового рішення, яким би цей пікет заборонявся, як того вимагає ст.39 Конституції.

16 липня 2009 року апеляційний суд, залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Правове обґрунтування: втручання становитиме порушення ст. 11 Конвенції, якщо воно не «встановлене законом», не переслідує одну або більше легітимних цілей за п. 2 та не є «необхідним в демократичному суспільстві» для досягнення таких цілей.

Суд повторює, що вислів «встановлене законом» у ст.11 Конвенції вимагає не лише того, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також стосується якості закону, про який йдеться. Закон має бути доступним для зацікавлених осіб та сформульованим з достатньою точністю для того, щоб надати їм можливість - за необхідності шляхом надання відповідної інформації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може спричинити його дія (див., наприклад, рішення від 26 квітня 1979 року у справах «Санді Таймз проти Сполученого Королівства (№ 1)» (The Sunday Times v. the United Kingdom) (no. 1 ), Series A № 30, с. 31, п. 49; «Реквені проти Угорщини» (<...>) [ВП], заява № 25390/94, п. 34, ECHR 1999-III; «Ротару проти Румунії» (Rotaru v. Romania) [ВП], заява № 28341/95, п. 55, ECHR 2000-V, та «Маестрі проти Італії» (Maestri v. Italy) [ВП], заява № 39748/98, п. 30, ECHR 2004-І).

Суд зазначає, що штраф було накладено на заявника за ст.185-1 КАП, якою передбачається покарання за порушення порядку організації та проведення демонстрацій. Таким чином, втручання здійснювалось на основі національного законодавства. Доступність Кодексу не оскаржувалася і Суд не має підстав сумніватися у цьому. Тому залишається визначити, чи було це положення передбачуваним.

Суд зазначає, що між сторонами провадження існує спір щодо того, чи існує в Україні будь-який законодавчий акт, що передбачає «порядок», зазначений у ст.185-1 КАП. Уряд стверджував, що «порядок» був передбачений Указом 1988 року, тоді як заявник стверджував, що цей законодавчий акт колишнього СРСР більше не є чинним та не підлягає застосуванню в Україні, оскільки він суперечить Конституції.

Суд зазначає, що він нещодавно детально розглядав існуюче законодавство України щодо порядку проведення мирних демонстрацій у справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine), пп. 51-57. Суд, зокрема, встановив, що: «54. ...З матеріалів справи та доводів заявника вбачається, що немає єдиної точки зору щодо застосовності Указу 1988 року та існування чіткого й передбачуваного порядку організації та проведення мирних демонстрацій. Практика національних судів також свідчить про неузгодженість позицій з цього питання. Дійсно, Конституція України передбачає певні загальні правила щодо можливих обмежень свободи зібрань, але ці правила вимагають подальшого розвитку у національному законодавстві. Єдиним існуючим документом, що визначає такий порядок, є Указ 1988 року, положення якого не є загальноприйнятними в якості належної процедури проведення демонстрацій та яка передбачає, як це підтверджується практикою національних судів (див. пункти 34-36 вище), інший порядок, ніж той, що визначений у Конституції України. Насправді, тоді як Конституція України вимагає завчасного повідомлення органів влади про намір провести демонстрацію та закріплює, що будь-яке його обмеження може встановлюватися лише судом, Указ 1988 року, розроблений відповідно до Конституції СРСР 1978 року, передбачає, що особи, які бажають провести мирну демонстрацію, повинні отримати дозвіл від місцевих органів влади, які також мають право заборонити будь-яку таку демонстрацію. З преамбули Указу зрозуміло, що він був призначений для абсолютно інших цілей, а саме - надання органами влади засобів для висловлення своїх поглядів на користь певної ідеології лише деяким категоріям осіб, що саме по собі є несумісним з самою суттю свободи зібрань, що гарантується Конституцією України. Як встановив національний суд (див. пункт 36 вище), демонстрації за Указом 1988 року розглядалися на предмет їхньої відповідності «неіснуючим конституціям неіснуючих суб'єктів». Тому неможливо дійти висновку про те що «порядок», зазначений у ст. 185-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, був визначений достатньо точно для того, щоб надати заявникові можливість передбачити тією мірою, якою це було обґрунтовано обставинами, наслідки його дій (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Мкртчян проти Вірменії» (Mkrtchyan v. Armenia, ibid.).

Висновки: як загальновизнано, постанова Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» стосується тимчасового застосування законодавства Радянського Союзу, і досі парламентом України не було введено в дію жодного закону, який би регулював порядок проведення мирних демонстрацій, хоча ст.ст. 39 та 92 Конституції чітко вимагають того, щоб такий порядок було встановлено законом, тобто актом парламенту України. Хоча Суд погоджується з тим, що державі може знадобитися певний час для прийняття законодавчих актів протягом перехідного періоду, він не може погодитися з тим, що затримка у понад двадцять років є виправданою, особливо коли йдеться про таке фундаментальне право як свобода мирних зібрань. Таким чином, Суд доходить висновку, що втручання у право заявника на свободу мирних зібрань не було встановлено законом (вищенаведене рішення у справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine), пп. 54 та 55).

Суд не вбачає жодних підстав для відходу від цих висновків і в цій справі, оскільки вона стосується тієї самої нормативно-правової бази, а сторони заявляли доводи, схожі на доводи у вищезазначеній справі «Вєренцов проти України».

Констатовані порушення: свобода зібрань та об'єднання (ст.11 Конвенції).

Ключові слова: проведення мирної демонстрації, свобода мирних зібрань, дозвіл на проведення пікету, публічне проголошення рішення суду