Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 20 лютого 2018 року

у справі «Раманаускас проти Литви (№ 2)»

за заявою № 55146/14

Щодо відсутності ознак підбурювання до вчинення злочину

Фабула справи: засуджений В.Ш. звернувся із заявою до Спеціальної слідчої служби, в якій стверджував, що заступник начальника виправної установи Л.Д. познайомив його із Заявником, працюючим адвокатом, який пропонує за певні суми хабарів вирішити питання щодо переведення в блок з більш легкою охороною та сприяння у звільненні з випробуванням. Дана інформація була підтверджена аудіозаписом. Було розпочато досудове розслідування та санкціоновано судом таємне спостереження, за результатами яких Заявника було звинувачено в тому, що він обіцяв вплинути на Л.Д. та суддів за допомогою давання хабара, після чого В.Ш. було б умовно-достроково звільнено. Його також звинуватили в отриманні хабара у двох епізодах. За рішенням суду його було визнано винним у підкупі посередника і засуджено до шістдесяти днів позбавлення волі.

Заявник скаржився на те, що він був позбавлений справедливого судового розгляду під час висунення проти нього кримінального обвинувачення. Зокрема, він заявив, що його підбурювали до вчинення такого злочину як хабар, за яке він був засуджений внутрішніми державними судами.

Правове обґрунтування: Суд постановив, що право на справедливий судовий розгляд порушено там, де поліцейські вийшли за межі пасивного розслідування злочинної діяльності підозрюваного, і почали чинити сильний тиск, такий як підбурення до вчинення злочину, який би в іншому випадку не був здійснений (див. рішення від 9 червня 1998 року у справі Тейксейра де Кастро проти Португалії, § 38, Звіт про постанови та рішення 1998-IV). У справі Ваньян проти Росії (№ 53203/99, §§ 45-50 від 15 грудня 2005 року) Суд пішов далі і визнав, що питання про провокацію може бути актуальним навіть тоді, коли операція, про яку йде мова, була проведена фізичною особою, що виступала в якості таємного агента, але фактично вона була організована і контролювалася поліцією. У своєму широкому прецедентному праві з цього питання Суд розробив критерії, для того, щоб розрізняти провокацію, що порушує пункт 1 статті 6 Конвенції, від допустимої поведінки при використанні законних таємних методів під час кримінальних проваджень. Хоча неможливо знизити різноманітність ситуацій, які можуть виникнути в цих умовах, для того, щоб спростити контрольний список критеріїв, для розгляду Судом скарг про провокацію, розроблено два критерії: матеріальний і процесуальний аспекти щодо підбурення. Відповідні критерії, що визначають розгляд справи Судом в цьому питанні, викладені в справі Баннікова проти Росії (№ 18757/06, §§ 37-65, від 4 листопада 2010 року). Під час прийняття рішення про те, чи було розслідування «пасивним», Суд ознайомився з причинами, що лежать в основі прихованої операції, зокрема: чи були об'єктивними підозри, що заявник причетний до злочинної діяльності, або був схильним до скоєння злочину, до того, як був спровокований поліцією (див. Фюрч (Furcht) проти Німеччини, № 54648/09, § 51, від 23 жовтня 2014 р.), а також поведінку органів, що здійснювали цю операцію, зокрема, чи здійснювали органи вплив на заявника, для того, щоб спровокувати вчинити злочин, який би інакше не було скоєно, для того, щоб було можливо встановити факт скоєння злочину, тобто отримати докази і розпочати кримінальне переслідування (див. Раманаускас, § 55, Фюрч, згадане вище, § 48; Морарі проти Республіки Молдова, № 65311/09, § 31, від 8 березня 2016 року, і Матановіч, процитоване вище, § 123). Суд знову заявляє про те, що, коли участь поліції обмежується наданням допомоги приватній стороні в реєстрації здійснення незаконної дії іншої приватної сторони, визначальним фактором залишається поведінка цих двох осіб (див. Мілінієне проти Литви, № 74355/01, § 38 від 24 червня 2008 року) Нарешті, Суд також наголосив на необхідності чіткої та передбачуваної процедури санкціонування слідчих дій, а також її належного контролю. Він вважає судовий контроль найбільш доцільним засобом у справах, пов'язаних з таємними заходами (див. згадану вище справу Матановіч, § 124, з подальшими посиланнями).

Суд зазначає, що органи прокуратури тільки дали вказівки щодо дій, які вони можуть здійснювати після того, як В.Ш. повідомив про корумповані пропозиції заявника. Суд також зауважує, що з наданої йому інформації, видно, що саме заявник розповів про можливість підкупу суддів, називаючи конкретні суми, які необхідно сплатити. Окрім цього, якщо заявник вважав, що В.Ш. наполягав на тому, що він підкупив суддів, він не вжив жодних заходів, щоб повідомити про це в органи влади. Тому немає ніяких підстав для того, щоб припустити, дії, які підбурювали заявника до вчинення злочину, за яким його було засуджено, оскільки в той час, коли йому віддали гроші, поліція вже мала у своєму розпорядженні інформацію, яка дозволяла припустити, що він фактично вимагав хабар.

Висновки: Суд не знаходить жодних ознак правопорушень у проведенні операції органами прокуратури або участі органів прокуратури, які були визначальним фактором. Визначальним фактором була поведінка Заявника під час зустрічей. В результаті чого Суд визнає, що, органи прокуратури, можна сказати, «приєдналися» до злочинної діяльності, а не ініціювати її. Беручи до уваги усе сказане вище, Суд робить висновок про те, що в цій справі не було підбурення до вчинення правопорушення, і тому подальше використання доказів, отриманих в ході кримінального провадження проти Заявника є такими, що не порушують положення п. 1 статті 6 Конвенції. Як уже згадувалося, якщо Суд встановить, що національні органи влади проводили розслідування діяльності заявника пасивно і не підбурювали його або її до вчинення злочину, то це вважається достатнім, щоб Суд дійшов висновку про те, що підбурення не було.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: провокація хабара, таємні методи розслідування