Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 16 травня 2013 року

у справі «Максименко та Герасименко проти України»

за заявою № 49317/07

Щодо позбавлення права власності добросовісного набувача майна через визнання незаконними приватизації та подальших правочинів з відчуження спірного майна

Фабула справи: заявники скаржилися на те, що їхнє право на мирне володіння майном було порушено і що їх позбавили їхньої власності, а також на те, що суд не взяв до уваги трирічний строк позовної давності для подання позову.

Підприємство С., якому належало декілька гуртожитків, було оголошено банкрутом. Рада кредиторів дозволила продаж одного з гуртожитків заявникам. 21 серпня 2004 року було підписано договір купівлі-продажу, заявники сплатили 41160 грн за гуртожиток і стали власниками половини будівлі кожен.

Листом від 21 січня 2005 року заявники повідомили прокуратуру, міського голову, підприємство С., яке на той час, як стверджується, перебувало у процесі ліквідації, що вони придбали гуртожиток для власного проживання. Заявники стверджували, що, коли гуртожиток було виставлено на продаж, мешканці відмовилися брати участь у процедурі придбання. Незважаючи на зміну власника гуртожитку та потребу ремонту його мешканці не сплачували орендну плату та комунальні платежі протягом шести місяців. Заявники просили підприємство С. надати нове житло тим мешканцям, у яких вимагалося звільнити гуртожиток до 30 березня 2005 року.

18 лютого 2005 року прокурор звернувся до районного суду, вимагаючи визнання недійсними рішення та всіх наступних правочинів щодо передачі права власності на гуртожиток. Прокурор зазначив, що приватизація гуртожитку в 1995 році була незаконною. Він доводив, що ч. 2 ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» було заборонено приватизацію кімнат у гуртожитках. Прокурор вимагав передати право власності на гуртожиток міській раді.

1 квітня 2005 року заявники подали зустрічний позов. Вони стверджували, що приміщення не могло більше вважатися гуртожитком, оскільки воно перетворилося на звичайний багатоквартирний будинок. Його мешканці більше не працювали на підприємстві, яке забезпечило їх житлом. Насамкінець заявники вимагали, щоб суд, у випадку відмови у задоволенні їхніх позовних вимог, стягнув з ради відшкодування в сумі 52748 грн, що складалася з вартості гуртожитку та адміністративних витрат, пов’язаних з укладенням договору купівлі-продажу.

23 січня 2006 року у справі заявників суд відмовив у задоволенні позову прокурора як необґрунтованого.

8 червня 2006 року апеляційний суд скасував це рішення та визнав недійсними рішення від 16 листопада 1995 року та всі наступні правочини щодо передачі права власності. Суд постановив, що згідно зі ст. 3 Закону України «Про приватизацію державного майна» об’єкти державного житлового фонду, включаючи гуртожитки, не підлягали приватизації. Оскільки на той час відповідний гуртожиток перебував у державній власності, його було приватизовано незаконно.

19 липня 2007 року рада погодилася прийняти гуртожиток в комунальну власність.

У період з листопада до грудня 2008 року дванадцять із чотирнадцяти квартир у гуртожитку було приватизовано їх мешканцями відповідно до зміненого Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Правове обґрунтування: ст. 1 Першого протоколу містить три окремі норми: перша норма, що сформульована у першому реченні пункту першого та має загальний характер, проголошує принцип мирного володіння своїм майном; друга, що міститься в другому реченні пункту першого цієї статті, стосується позбавлення особи її майна і певним чином це обумовлює; третя норма, зазначена в пункті другому, стосується, зокрема, права держави регулювати питання користування майном. Однак ці три норми не можна розглядати як «окремі», тобто не пов’язані між собою: друга і третя норми стосуються певних випадків втручання у право на мирне володіння майном і, отже, мають тлумачитись у світлі загального принципу, проголошеного першою нормою (див., наприклад, рішення у справі «Скордіно проти Італії (№ 1)» (Scordino v. Italy (no. 1)) [ВП], заява № 36813/97, п. 78, ECHR 2006-V).

Суд вважає, що у розумінні другого речення ст.1 Першого протоколу відбулося «позбавлення майна», яке становило втручання у право заявників на мирне володіння майном як таке. Отже, необхідно встановити, чи було втручання виправданим відповідно до цього положення.

Суд повторює, що суттєвою умовою для того, щоб втручання вважалося сумісним зі ст. 1 Першого протоколу, є його законність. Однак самого існування юридичної підстави у національному законодавстві недостатньо для дотримання принципу законності - має значення радше якість застосовних норм.

По-перше, юридичні норми, на яких ґрунтується позбавлення майна, повинні відповідати національному законодавству договірної держави, включаючи відповідні положення Конституції (див. рішення у справах «Колишній король Греції та інші проти Греції» (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява № 25701/94, пункти 79 та 82, ECHR 2000-XII, та «Ян та інші проти Німеччини» (Jahn and Others v. Germany) [ВП], заяви № 46720/99, № 72203/01 та № 72552/01, п. 81, ECHR 2005-VI).

По-друге, положення національного законодавства повинні бути достатньо доступними, точними та передбачуваними у застосуванні (див. рішення у справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine), заяви № 23759/03 та № 37943/06, п. 51, від 14 жовтня 2010 року).

Суд зазначає, що з наведених заявниками судових рішень не випливає, що на національному рівні існував єдиний підхід стосовно законності приватизації гуртожитків у 1990-х роках (див. вище пункти 21 та 27). З цієї точки зору, елемент невизначеності у судовій практиці, незважаючи на чіткий характер відповідної юридичної норми, необхідно брати до уваги при визначенні, чи забезпечував оскаржуваний захід справедливий баланс (там само, mutatis mutandis, п. 108).

Щодо житлових мешканців гуртожитку Суд зазначає, що заявники мали намір виселити їх з гуртожитку, оскільки планували відремонтувати його і проживати там самостійно. Отже, Суд погоджується, що позбавлення майна було здійснено в інтересах суспільства, тобто для захисту житлових прав інших осіб.

Навіть якщо втручання у право на мирне володіння майном законне і здійснене в інтересах суспільства, воно завжди повинно забезпечувати «справедливий баланс» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи. Зокрема, має існувати розумне пропорційне співвідношення між застосованими засобами та метою, яку прагнуть досягти шляхом позбавлення особи її майна (див. зазначене вище рішення у справі «Скордіно проти Італії (№ 1)» (Scordino v. Italy (no. 1)), п. 93).

Суд також зазначає, що немає доказів того, що всі мешканці гуртожитку належали до соціально незахищених верств населення, чиї житлові права потребували посиленого захисту.

Насамкінець, заявники не одержали відшкодування шкоди, завданої позбавленням майна. Хоча суд насправді зобов’язав підприємство С. виплатити їм компенсацію, він не міг не знати про те, що на той час підприємство вже було неплатоспроможним, що і стало причиною продажу гуртожитку.

Висновки: заявники не одержали відшкодування шкоди, завданої позбавленням майна. Хоча суд насправді зобов’язав підприємство С. виплатити їм компенсацію, він не міг не знати про те, що на той час підприємство вже було неплатоспроможним, що і стало причиною продажу гуртожитку. За цих обставин Суд не переконаний, що заявники повинні були ініціювати наступні судові провадження з метою стягнення відшкодування шкоди з держави.

Навіть припускаючи, що відповідне втручання ґрунтувалося на чітких і передбачуваних положеннях національного законодавства і мало на меті захист житлових прав інших осіб, той факт, що заявники, які були добросовісними набувачами, не змогли одержати відшкодування втрат, яких вони зазнали внаслідок непослідовних і помилкових рішень державних органів, становить для них непропорційний тягар.

Констатовані порушення: захист власності (ст. 1 Першого протоколу до Конвенції).

Ключові слова: втручання у мирне володіння майном, позбавлення права власності, приватизація гуртожитків, відшкодування шкоди за позбавлення майна, виплата компенсації за втрачене майно