Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 07 листопада 2013 року

у справі «Геращенко проти України»

за заявою № 20602/05

Щодо обов’язку обґрунтування доцільності застосування до обвинуваченого запобіжного заходу у виді тримання під вартою

Фабула справи: заявник скаржився на те, що він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції, що обшук в його помешканні був незаконним та свавільним, що його досудове ув’язнення було незаконним та надмірно тривалим та що не було забезпечено відповідного судового перегляду законності досудового ув’язнення. Він також скаржився, що дав визнавальні показання щодо себе під примусом та не маючи юридичної допомоги захисника.

Правове обґрунтування: після затримання 2 липня 2004 року заявник увесь час перебував під вартою. За умови вирахування із сукупного строку позбавлення заявника свободи проміжків часу, коли він був ув’язнений після винесення йому обвинувального вироку, для цілей пп. «а» п. 1 ст. 5 Конвенції загальний строк, який має розглядатись у цій справі, становить два роки, два місяці та вісім днів (з 2 липня 2004 року до 14 березня 2005 року та з 20 грудня 2005 року до 6 червня 2007 року).

Суд нагадує, що питання про те, чи є тривалість тримання під вартою розумною, не можна вирішувати абстрактно. Наявність підстав для тримання обвинуваченого під вартою слід оцінювати в кожній справі з урахуванням її особливостей. Продовжуване тримання під вартою може бути виправданим заходом у тій чи іншій справі лише за наявності справжніх ознак того, що цього дійсно вимагає інтерес суспільства, який не зважаючи на існування презумпції невинуватості переважає правило про забезпечення права на свободу, закріплене в ст. 5 Конвенції (див. рішення у справах «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, пп. 110 et seq., ECHR 2000-ХІ, та «Ідалов проти Росії» (Idalov v. Russia) [ВП], заява № 5826/03, п. 140, від 22 травня 2012 року).

Кожного разу, коли суд має винести рішення щодо доцільності продовження досудового тримання під вартою, він повинен заново оцінити підстави для подовження такого запобіжного заходу. У разі, коли суд продовжує тримання під вартою, кожного разу використовуючи схожі, не кажучи вже про шаблонні, формулювання, не демонструючи, що він насправді приділяє увагу плинові часу, вимоги п. 3 ст. 5 Конвенції не дотримуються (див. рішення у справах «Мансар проти Туреччини» (Mansur v. Turkey), від 8 червня 1995 року, п. 55, Series А № 319 В; «Свіпста проти Латвії» (<…>), заява № 66820/01, п. 109, від 9 березня 2006 року, та «Тїрон проти Румунії» (Tiron v. Romania), заява № 17689/03, п. 39, від 7 липня 2009 року).

Висновки: серйозність обвинувачень щодо заявника та ризик його втечі або вчинення нового злочину були висунуті у первісній постанові про взяття його під варту. Це мотивування з плином часу не змінилося. Національні суди також на жодній стадії провадження не розглядали будь-які альтернативні запобіжні заходи замість тримання під вартою, що є порушенням права на свободу і особисту недоторканність.

Суд зауважує, що національний суд відмовився знову розглянути розумність тримання заявника під вартою на тій підставі, що він раніше вже виніс рішення щодо законності тримання його під вартою, позбавляючи таким чином заявника права на перегляд законності тримання його під вартою.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність (пп. «с» п. 1 ст. 5 Конвенції, п. 3 ст. 5 Конвенції, п. 4 ст. 5 Конвенції), право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: підстави тримання під вартою, перегляд рішення про тримання під вартою, законність досудового ув'язнення, тривалість судового провадження, запобіжний захід, умови застосування запобіжних заходів