Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 11 квітня 2013 року

у справі «Вєренцов проти України»

за заявою № 20372/11

Щодо порушення права на свободу мирних зібрань внаслідок відсутності закону, який би регулював порядок проведення мирних демонстрацій

Фабула справи: заявник скаржився на те, що втручання у його право на свободу мирних зібрань не було встановлено законом та не було необхідним у демократичному суспільстві, його було визнано винним у порушенні порядку проведення демонстрацій, незважаючи на те, що такий порядок не було чітко визначено у національному законодавстві, а також на те, що рішення судів у його справі були необґрунтованими та що суди не відреагували на його відповідні аргументи.

17 серпня 2010 року заявник від імені місцевої громадської правозахисної організації «Вартові закону» повідомив міського голову про свій намір проводити щовівторка з 10:30 до 13:00 пікетування перед приміщенням прокуратури області протягом періоду між 17 серпня 2010 року та 1 січня 2011 року.

13 жовтня 2010 року окружний адміністративний суд задовольнив позов виконавчого комітету міської ради про заборону проведення громадською організацією, членом якої був заявник, оголошеного пікетування починаючи з 19 жовтня 2010 року. Постанову було оскаржено.

14 жовтня 2010 року суд визнав заявника винним у вчиненні таких адміністративних правопорушень, як злісна непокора законним вимогам працівників міліції та порушення порядку організації та проведення пікетування. Суд зазначив, що заявник провів вуличний похід без відповідного дозволу міської ради та не реагував на законні вимоги працівників міліції щодо припинення порушення громадського порядку. Він також відмовився пройти до відділу міліції, а навпаки, скликав учасників акції, які кричали та погрожували працівникам міліції. Заявник заперечив усі обвинувачення. На підставі відповідних положень Кодексу України про адміністративні правопорушення суд призначив заявникові покарання у вигляді трьох діб адміністративного арешту, строк якого починався з 18:00 14 жовтня 2010 року.

27 жовтня 2010 року апеляційний суд області розглянув апеляційну скаргу заявника у присутності його захисника та відхилив її.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що його повноваження перевіряти дотримання національного законодавства є обмеженим, та саме національні органи повинні тлумачити і застосовувати національний закон (див. рішення від 11 січня 2007 року у справі «Мкртчян проти Вірменії» (Mkrtchyan v. Armenia), заява № 6562/03, п. 43].

З матеріалів справи та доводів заявника вбачається, що немає єдиної точки зору щодо застосовності Указу 1988 року та існування чіткого й передбачуваного порядку організації та проведення мирних демонстрацій. Практика національних судів також свідчить про неузгодженість позицій з цього питання. Дійсно, Конституція України передбачає певні загальні правила щодо можливих обмежень свободи зібрань, але ці правила вимагають подальшого розвитку у національному законодавстві. Єдиним існуючим документом, що визначає такий порядок, є Указ 1988 року, положення якого не є загальноприйнятними в якості належної процедури проведення демонстрацій, яка передбачає, як це підтверджується практикою національних судів, інший порядок, ніж той, що визначений у Конституції України.

Насправді, тоді як Конституція України вимагає завчасного повідомлення органів влади про намір провести демонстрацію та закріплює, що будь-яке його обмеження може встановлюватися лише судом, Указ 1988 року, розроблений відповідно до Конституції СРСР 1978 року, передбачає, що особи, які бажають провести мирну демонстрацію, повинні отримати дозвіл від місцевих органів влади, які також мають право заборонити будь-яку таку демонстрацію. З преамбули Указу зрозуміло, що він був призначений для абсолютно інших цілей, а саме - надання органами влади засобів для висловлення своїх поглядів на користь певної ідеології лише деяким категоріям осіб, що саме по собі є несумісним з самою суттю свободи зібрань, що гарантується Конституцією України.

Як встановив національний суд, демонстрації за Указом 1988 року розглядалися на предмет їхньої відповідності «неіснуючим конституціям неіснуючих суб’єктів». Тому неможливо дійти висновку про те, що «порядок», зазначений у ст. 185-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, був визначений достатньо точно для того, щоб надати заявникові можливість передбачити, тією мірою, якою це було обґрунтовано обставинами, наслідки його дій (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Мкртчян проти Вірменії» (Mkrtchyan v. Armenia, ibid.).

Процедури, запроваджені місцевими органами влади для регулювання організації та проведення демонстрацій у їхніх конкретних регіонах, здається, так само не забезпечують достатніх правових підстав з тієї ж причини - відсутності загального акту парламенту, на основі якого можна було б розробляти документи місцевих органів влади. Крім того, національні суди мали сумніви щодо дійсності таких рішень місцевого значення.

Суд повторює свої попередні висновки про те, що, хоча таке правопорушення як порушення порядку проведення демонстрацій передбачалося Кодексом України про адміністративні правопорушення, його підстава, тобто, власне порядок проведення демонстрацій, не була з належною чіткістю встановлена національним законодавством.

Суд зазначає, що відповідно до своєї усталеної практики, яка відображає принцип, пов’язаний з належним відправленням правосуддя, рішення судів мають адекватно вказувати підстави, на яких вони ґрунтуються. Ступінь застосування цього обов’язку наводити підстави може змінюватися залежно від характеру рішення та повинен визначатися з огляду на обставини справи (див. рішення у справі «Гарсія Руіс проти Іспанії» (<…>) [ВП], заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-I, з подальшими посиланнями).

Національні суди, включаючи апеляційний суд, які вивчали письмові доводи заявника, які стосувались юридичних і фактичних питань його справи, цілком проігнорували їх, просто зазначивши, що вони спростовуються незазначеними матеріалами справи та сукупністю доказів у справі. Суд також не надав відповіді на скарги заявника про порушення його процесуальних прав, гарантованих п. 1 та пп. «b»-«d» п. 3 ст.6 Конвенції.

Висновки: парламентом України не було введено в дію жодного закону, який би регулював порядок проведення мирних демонстрацій, хоча ст. 39 та 92 Конституції чітко вимагають того, щоб такий порядок було встановлено законом, тобто актом парламенту України. Таким чином, Суд доходить висновку, що втручання у право заявника на свободу мирних зібрань не було встановлено законом. За відсутності чіткого та передбачуваного законодавства, що визначає правила проведення мирних демонстрацій, покарання заявника за порушення неіснуючого порядку було несумісним зі ст. 7 Конвенції.

Констатовані порушення: свобода зібрань та об'єднання (статті 11 Конвенції), заборона покарання без закону (статті 7 Конвенції), право на справедливий суд (п. 1 та пп. «b», «с», «d» п. 3 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: проведення мирної демонстрації, порядок мирних зібрань, порушення порядку проведення демонстрації