Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 02 липня 2019 року

у справі «Онал проти Туреччини»

за заявою № 44982/07

Щодо правомірності засудження особи за критику глави держави

Фабула справи: видавництво заявника опублікувало біографію Хюсейна Байбашина – бізнесмена курдського походження, обвинуваченого в незаконному обігу наркотичних речовин та участі в Робочій партії Курдистану. Прокурор висунув заявникові обвинувачення в образі та наклепі на Президента, Республіку та службу національної безпеки у зв’язку зі змістом цієї книги. Суд визнав заявника винним за пред’явленим обвинуваченням і призначив покарання у виді штрафу. Суд касаційної інстанції підтримав попереднє рішення суду. Заявник вважає, що його кримінальне переслідування є порушенням його права на свободу вираження поглядів, передбаченого ст. 10.

Правове обґрунтування: кримінальна судимість заявника є втручанням у здійснення заявником свого права на свободу вираження поглядів (Фатих Таш проти Туреччини (№ 5), № 6810/09, § 37, 4 Вересень 2018 року).

Суд нагадує про принципи, що випливають із судової практики щодо свободи вираження поглядів, які узагальнені, зокрема, у справі "Бедат проти Франції". Швейцарія ([GC], № 56925/08, § 48, 29 березня 2016 р.). Він нагадує, зокрема, принципи, що випливають із судової практики щодо кримінального провадження, порушеного згідно зі ст.159 КК Туреччини або ст. 301 НКП, викладеними у Фатіх Таш (№ 5) (цитований вище). §§ 29-35).

В цій справі заявника було засуджено за образу Президента Республіки через певні уривки суперечливої ​​книги, які, як було зазначено у рішенні Ассайдського суду, приписують колишньому президенту республіки Сюлейману Демірелю тяжкі злочинні діяння, такі як причетність до незаконного обігу наркотиків, керування мафією, зареєстрованою в межах держави, використання переваг війни проти курди, щоб усунути колишнього президента республіки Тургута Озала та легітимізувати вбивства, нібито вчинені державою.

Це звинувачення, спрямовані безпосередньо на особу колишнього Президента Республіки як політичного діяча, а не на втілену ним інституцію. У цьому відношенні він нагадує, що межі допустимої критики є більш широкими щодо політичного діяча, про який йдеться в цій якості, ніж окремо взятого конкретного: на відміну від другого, перший неминуче свідомо піддає себе контролю як журналістами, так і масою громадян; тому він повинен виявляти більшу толерантність (Узан проти Туреччини, № 30569/09, § 40, 20 березня 2018 року).

Оспорювані уривки книги не ставили під сумнів приватне життя колишнього Президента Республіки (див. Навпаки, Standard Verlags GmbH проти Австрії (№ 2), № 21277/05, 4 червня 2009 року, в якому стосувалися приватних аспектів приватного життя австрійського президента (див. Також Фон Ганновер проти Німеччини, № 59320/00, § 64, ЄСПЛ 2004-VI) або його особисту честь, і не передбачали спроби особистої образи (Otegi Mondragon проти Іспанії, № 2034/07, § 57, ЄСПЛ 2011).

В цій справі йдеться про обставини фактичних заяв проти Сюлеймана Деміреля. Він зауважує, що зі змісту справи не випливає, чи мали ці твердження достатню фактичну основу. Він також зауважує, що апеляційний суд, який розглядав справу, не прагнув встановити, чи можна вважати ці звинувачення такими, що мають деяку фактичну основу.

Ці уривки можна вважати частиною обговорення, що становить загальний інтерес, пов'язаний, зокрема, з деякими діями колишнього Президента Республіки, які, якщо б вони виявилися правдою, могли б призвести до кримінальної відповідальності останнього. Таким чином, свобода оцінювання, доступна владі для вирішення питання про "необхідність" санкції, накладеної на заявника, була особливо обмежена (Mamère проти Франції, № 12697/03, § 20, ECHR 2006-XIII).

Суд вже заявляв, що посилений захист спеціальним законом про правопорушення, в принципі, не відповідає духу Конвенції (Коломбані та інші проти Франції, № 51279 / 99, § 69, ЄСПЛ 2002-V та Отегі Мондрагон, цитований вище, § 55). Він також нагадує, що він вже постановив у справі "Артун" та "Гювенер" (цитовану вище), яка, як і в цій справі, стосувалася конкретно кримінальної судимості згідно ст. 158 КК Туреччини, що зацікавленість держави захищати репутацію глави держави не могла б виправдати надання йому особливого привілею чи захисту по відношенню до права інформувати та висловлювати свої думки про нього (Артун та Гювенер, цитуване вище, § 31 див. також щодо надмірного захисту статусу Президента Республіки у цивільних справах, Пакдемірлі проти Туреччини, № 35839/97, п. 52, 22 лютого 2005 року).

Що стосується, зокрема, кримінального покарання за образу Президента Республіки, Суд вважає, що, хоча цілком правомірно особи, які представляють державні установи, захищаються компетентними органами, як гарантії інституційного громадського порядку, домінуюче становище, яке займають ці установи, вимагає від органів влади стриманості у застосуванні кримінальної процедури (Отегі Мондрагон, цитований вище, § 58, див. Також роботу Ради Європи). Європа в цьому відношенні, п.п. 16 та 17 вище). У цьому відношенні Суд нагадує, що характер та суворість накладених штрафних санкцій також є чинниками, які слід враховувати, коли мова йде про вимірювання пропорційності втручання (Sürek проти Туреччини (ні., № 26682/95, § 64, ЄСПЛ 1999-IV, Цейлон проти Туреччини [GC], № 23556/94, § 37, ЄСПЛ 1999-IV, Tammer проти Естонії, № 41205/98, § 69, ЄСПЛ 2001 -I, та Chauvy та інші проти Франції, № 64915/01, § 78, ЄСПЛ 2004-VI). Таким чином, оцінка пропорційності втручання у права, захищені ст. 10, у багатьох випадках залежатиме від питання, чи могли органи влади застосувати інші засоби, крім кримінальної санкції, наприклад цивільні заходи (див., mutatis mutandis, Райхінов проти Болгарії, № 47579/99, § 50, 20 квітня 2006 р., див. також, mutatis mutandis, Lehideux and Isorni v. France, 23 вересня 1998 р., § 51, Звіти про судові рішення та рішення 1998-VII та рішення Cumpănă і Mazăre проти Румунії [GC], № 33348/96, § 115, ECHR 2004-XI). Суд також нагадує, що навіть коли покарання є максимально помірним, як вирок, супроводжується звільненням від покарання на кримінальному рівні та простим зобов'язанням платити "символічний євро" за відшкодування збитків (Мор проти Франції, № 28198/09, § 61, 15 грудня 2011 р.), проте це є кримінальною санкцією і, в будь-якому випадку, цього лише не може бути достатньо для обґрунтування втручання у право заявника на самовираження (Athanasios Makris проти Греції, № 55135/10, § 38, 9 березня 2017 року). Неодноразово вказувалось, що порушення свободи вираження поглядів може мати стримуючий вплив на здійснення цієї свободи (див., Mutatis mutandis, Cumpănă і Mazăre, цитоване вище, § 114).

Висновки: Суд вважає, що нічого, що склалося в обставинах цієї справи, не могло б виправдати накладення кримінальної санкції, хоча, в цьому випадку, мова йшла про штраф. За своєю суттю таке покарання неминуче має ефект стримування, незважаючи на його помірний розмір, враховуючи, зокрема, наслідки засудження та тривалі наслідки будь-якої реєстрації судимості (див., Mutatis mutandis, Artun та Güvener, цитований вище, § 33, Марченко проти України, № 4063/04, § 52, 19 лютого 2009 року, та Отегі Мондрагон, цитований вище, § 60).

Суд встановив, що, щоб засудити заявника в образі Президента Республіки, апеляційний суд лише встановив, що спірні уривки у книзі перевищили межі критики і образили Президента Республіки. Таке коротке міркування не дозволяє Суду встановити, що в цій справі цей суд провів адекватний тест на дотримання балансу між правом заявника, свободою вираження поглядів та законністю цілей відповідно до критеріїв, встановлених судовою практикою (Тарман, цитований вище, § 38, див., з іншого боку, Желько Іванович та DOO Daily Press проти Чорногорії, № 24387/10, п. 74, 5 Червень 2018).

Констатовані порушення: свобода вираження поглядів (ст. 10 Конвенції).

Ключові слова: критика публічної особи, захист честі та гідності, кримінальне провадження, передача інформації, гарантування права на вираження поглядів, спеціальний захист державних діячів