Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 27 листопада 2008 року

у справі «Свершов проти України»

за заявою № 35231/02

Щодо надмірного та необґрунтованого тримання обвинуваченого під вартою

Фабула справи: 19 січня 2002 року заявника, який на той час був неповнолітнім, було затримано за підозрою в тому, що він разом із Г. вчинив вбивство своєї бабусі та викрав майно з її квартири. Суд постановив обрати запобіжний захід у вигляді взяття під варту, посилаючись на ризик втечі заявника в разі звільнення, оскільки його підозрювали у вчиненні тяжких злочинів. Заявник скаржився, що тримання його під вартою під час судового розгляду було незаконним; зокрема, протягом кількох періодів (з 20 до 27 травня 2002 року і з 10 березня до 3 квітня 2003 року) його тримали під вартою без відповідної постанови суду. Він посилався на п. 1 ст. 5 Конвенції. Заявник також скаржився, що тримання його під вартою на стадії судового провадження було надмірно тривалим. Він посилався на п. 3 ст. 5 Конвенції. Заявник також скаржився, що в нього не було можливості ініціювати провадження, яке забезпечило б невідкладну перевірку законності тримання його під вартою. Він посилався на п. 4 ст. 5 Конвенції.

Правове обґрунтування: слово «законний» та словосполучення «відповідно до процедури, встановленої законом» у п. 1 ст. 5, по суті, відсилають до національного законодавства і зобов’язують забезпечувати дотримання матеріально-правових і процесуальних норм законодавства. Хоча, як правило, саме національні органи, передусім суди, мають тлумачити і застосовувати національне законодавство, Суд може провести розгляд, щоб з’ясувати, чи було дотримано національного законодавства для цілей цього положення Конвенції (див., серед інших джерел, справу «Ассанідзе проти Грузії» (Assanidze v. Georgia) [GC], № 71503/01, п. 171, ECHR 2004-II).

Хоча «законність» тримання під вартою за національним законом є першорядним чинником, він не завжди є вирішальним. На додаток до цього Суду належить переконатися, що тримання під вартою протягом періоду, який розглядається, відповідало меті п. 1 ст. 5 Конвенції, яка полягає в недопущенні свавільного позбавлення свободи. Суд також має з’ясувати, чи відповідає Конвенції сам національний закон і, зокрема, чи відповідають їй загальні принципи, які сформульовані в ньому чи випливають з нього (див. рішення у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands) від 24 жовтня 1979 року, серія А, № 33, с. 19– 20, п. 45).

Національні суди і Уряд не довели існування юридичних підстав для тримання заявника під вартою у періоди з 20 до 27 травня 2002 року та з 10 березня до 3 квітня 2003 року, коли підставою для такого заходу було очікування попереднього розгляду справи судом. Крім того, відповідні положення національного законодавства, на які посилався Уряд, також, як вбачається, не передбачають таких підстав.

Практика тримання підсудних під вартою без конкретного юридичного підґрунтя або за відсутності чітких положень, які регулюють такі питання, несумісна з принципами юридичної визначеності та гарантіями захисту від свавілля, які спільною ідеєю об’єднують Конвенцію і принцип верховенства права (див. справи «Корчуганова проти Росії» (Korchuganova v. Russia), № 75039/01, п. 57, від 8 червня 2006 року; «Нахманович проти Росії» (Nakhmanovich v. Russia), № 55669/00, пп. 67–68, від 2 березня 2006 року; і «Худойоров проти Росії» (Khudoyorov v. Russia), № 6847/02, пп. 146–148, ECHR 2005-X).

Тримання заявника під вартою на стадії судового провадження тривало з 19 січня 2002 року до 7 травня 2003 року та з 2 жовтня 2003 року до 6 лютого 2004 року і що загальна тривалість становила один рік, сім місяців і двадцять днів.

Вирішуючи питання про те, чи було дотримано п. 3 ст. 5, необхідно розглянути і оцінити достатність підстав, які спонукали судові органи у справі, що її розглядає Суд, ухвалювати рішення із суттєвим відхиленням від принципу забезпечення поваги до особистої свободи і від презумпції невинуватості, яка має враховуватися при будь-якому ув’язненні особи без відповідного вироку суду (див. рішення у справі «Стогмюллер проти Австрії» (Stogmеller v. Austria) від 10 листопада 1969 року, серія A, № 9, п. 4).

З п. 3 ст. 5 випливає, що зі спливом певного часу саме тільки подальше існування обґрунтованої підозри не може виправдовувати позбавлення свободи і що судові органи зобов’язані навести інші підстави для подовження строку тримання під вартою (див. справи «Яблонський проти Польщі» (Jabłoński v. Poland), № 33492/96, п. 80, від 21 грудня 2000 року, та «І. А. проти Франції» (I. A. v. France), № 28213/95, Reports of Judgments and Decisions 1998- VII, п. 102). До того ж такі підстави мають бути чітко сформульовані в рішеннях національних судів (див. справу «Іловецький проти Польщі» (Iłowiecki v. Poland), № 27504/95, п. 61, від 4 жовтня 2001 року). За винятком двох підстав (ризик втечі заявника, на який суди послалися 22 січня 2002 року, і ризик змови, на який вони посилалися 24 лютого 2003 року), ніяких інших підстав суди в цій справі не наводили. Крім того, національні суди жодного разу не розглядали можливості обрання альтернативного запобіжного заходу замість тримання під вартою і, посилаючись головним чином на тяжкість злочинів, продовжували тримати заявника під вартою на підставах, які не можна вважати «відповідними і достатніми».

П. 4 ст. 5 Конвенції забезпечує заарештованим чи затриманим особам право на судовий контроль стосовно матеріально-правових і процесуальних умов, які, з погляду Конвенції, є найважливішими умовами забезпечення «законності» позбавлення свободи. Це означає, що компетентний суд має перевірити не лише дотримання процесуальних вимог національного законодавства, а й обґрунтованість підозри, яка послужила підставою для затримання, і законність мети, з якою застосовувалися затримання та подальше тримання під вартою (див. справу «Буткевічюс проти Литви» (Butkevičius v. Lithuania), № 48297/99, п. 43, ECHR 2002-II).

Висновки: існуюча в Україні практика тримання особи під вартою лише на тій підставі, що до суду першої інстанції надійшов обвинувальний висновок, не ґрунтується на чітких і передбачуваних юридичних нормах. За цих обставин попереднє заперечення Уряду з посиланням на те, що заявник не оскаржив незаконності тримання його під вартою з 10 березня до 3 квітня 2003 року, має бути відхилене, оскільки Уряд не довів, що заявник мав у своєму розпорядженні ефективний і доступний національний засіб юридичного захисту у зв’язку зі скаргою на відсутність чітких і передбачуваних юридичних підстав для тримання його під вартою протягом зазначеного вище періоду.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п. 1 ст. 5 Конвенції), право кожного, кого заарештовано або затримано на розгляд справи судом упродовж розумного строку (п. 3 ст. 5 Конвенції) та право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановить законність затримання (п. 4 ст. 5 Конвенції).

Ключові слова: позбавлення волі, розумність строків, строк судового розгляду