Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 13 березня 2014 року

у справі «Зінченко проти України»

за заявою № 63763/11

Щодо порушення принципу заборони катування у зв’язку з неналежністю умов тримання обвинуваченого під вартою

Фабула справи: 19 липня 2004 року обласний суд визнав заявника винним в участі в озброєній банді, будучи членом якої він брав участь у двох розбійних нападах. Суд також визнав його винним у підпалі приватного транспортного засобу, перекваліфікувавши відповідне обвинувачення з «терористичного акту» на «хуліганство». Суд відхилив твердження про те, що деякі з підсудних зазнали жорстокого поводження з боку працівників слідчих органів, як необґрунтовані. Заявнику призначили покарання у вигляді дванадцяти років позбавлення волі з конфіскацією майна. Заявник скаржився на те, що умови його тримання в СІЗО, включаючи матеріально-технічну базу, санітарні та інші заходи, а також медична допомога, не відповідали ст. 3 Конвенції. Заявник стверджував, що у нього не було ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з його скаргами за ст. 3 Конвенції на умови його тримання під вартою та неналежну медичну допомогу в СІЗО, як цього вимагає ст. 13 Конвенції.

Правове обґрунтування: ст. 3 Конвенції покладає на державу обов’язок піклуватися про те, щоб умови тримання особи під вартою відповідали принципу поваги до людської гідності та щоб характер і спосіб застосування такого заходу не завдавали їй душевного страждання чи труднощів, рівень яких перевищує той неминучий рівень страждань, що є невід'ємною складовою тримання під вартою (див. рішення від 20 травня 2010 року у справі «Віслогузов проти України» (Visloguzov v. Ukraine), заява № 32362/02, пп. 56 та 57, з подальшими посиланнями).

У цій справі заявник навів кілька подробиць щодо розмірів окремих камер, в яких він перебував протягом певних проміжків часу, кількості співкамерників, яких в цих камерах було розміщено, або санітарних чи інших заходів у СІЗО. У той же час наявні документи вказують, що під час тримання заявника у цій установі, що тривало понад два з половиною роки, йому вкрай не вистачало особистого простору. Зокрема, як повідомлялося Урядом, камери для чотирьох осіб мали площу від 7,6 до 8,5 квадратних метрів, забезпечуючи приблизно два квадратні метри простору на одну особу. Цей простір є набагато меншим за чотири квадратні метри на одного засудженого за мінімальними стандартами, рекомендованими КЗК для багатомісних камер.

Більше того, з огляду на те, що у камерах також знаходилися санітарні вузли, меблі та приладдя, це також зменшувало доступну для заявника загальну площу. Суд вказує, як вбачається з матеріалів справи щодо режиму СІЗО, заявник та його співкамерники не мали свободи руху та протягом більшої частини доби знаходилися у межах своєї камери.

Висновки: брак особистого простору, наданого заявнику під час тримання його під вартою, сам по собі порушує питання за ст. 3 Конвенції. Умови тримання заявника в Одеському СІЗО були принизливими.

Констатовані порушення: заборона катування (ст. 3 Конвенції) та право на ефективний засіб юридичного захисту (ст. 13 Конвенції). Не виявлено порушень права на справедливий суд та права на захист (п. 1 та пп. «c» п. 3 ст. 6 Конвенції), право на повагу до приватного та сімейного життя (п. 1 ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: правова допомога, приниження гідності, нелюдське поводження