Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 13 березня 2014 року

у справі «Андрій Яковенко проти України»

за заявою № 63727/11

Щодо умов тримання в СІЗО, які є «нелюдськими або такими, що принижують гідність»

Фабула справи: суд засудив заявника за пропаганду насильницького повалення існуючого конституційного ладу та посягання на територіальну цілісність України; організацію озброєної банди та керівництво її діяльністю; участь у терористичному акті (підриві вибухівки в смітнику біля будинку СБУ); контрабанду товарів через російський кордон; незаконне поводження з вогнепальною зброєю та вибухівкою; неодноразові розбійні напади та втягнення неповнолітньої у злочинну діяльність. Заявнику обрали покарання у вигляді позбавлення волі строком на чотирнадцять років. Заявник скаржився на те, що умови його тримання в СІЗО, колонії та умови етапування з неї до іншої колонії, включаючи матеріальні, санітарні умови та заходи з охорони здоров’я, не відповідали людській гідності і що органи пенітенціарної служби та конвойні служби поводилися із засудженими у нелюдський та такий, що принижує гідність, спосіб. У зв’язку з цим він посилався на ст. 3 Конвенції. Заявник також стверджував, що у нього не було ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку зі скаргами за ст. 3 Конвенції на умови тримання під вартою та якість медичної допомоги, доступної для нього в СІЗО, колонії та під час етапування до іншої колонії, як цього вимагає ст. 13 Конвенції.

Правове обґрунтування: відповідно до ст. 3 Конвенції держава повинна забезпечити тримання особи в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, і щоб спосіб і метод виконання покарання не завдавали засудженому душевного страждання чи мук, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманного ув’язненню (див., наприклад, рішення від 20 травня 2010 року у справі «Віслогузов проти України» (Visloguzov v. Ukraine), заява № 32362/02, пп. 56 та 57, з подальшими посиланнями). У разі якщо питання, щодо якого чітко та послідовно скаржиться заявник, має такий характер, що лише Уряд-відповідач має доступ до документів, що можуть підтвердити або спростувати відповідні твердження, наслідком ненадання ним переконливих та точних доказів можуть стати висновки щодо обґрунтованості тверджень заявника (див. рішення у справах «Губін проти Росії» (Gubin v. Russia), заява № 8217/04, п. 56, від 17 червня 2010 року «Худойоров проти Росії» (Khudoyorov v. Russia), заява № 6847/02, п. 113, ЕСНР 2005-Х (витяги), та вищенаведене рішення у справі «Титаренко проти України» (Titarenko v. Ukraine), п. 55).

Під час тримання заявника як в Одеському, так і у Київському СІЗО його особистий простір було надто обмежено (див., наприклад, рішення у справах «Орховський проти Польщі» (Orchowski v. Poland), заява № 17885/04, пп. 131 та 134, від 22 жовтня 2009 року, та «Знайкін проти України» (Znaykin v. Ukraine), заява № 37538/05, пп. 49 та 50, від 7 жовтня 2010 року). Зокрема, зважаючи на надану Урядом інформацію та умовно допускаючи, що всупереч твердженням заявника камери не були переповненими, в обох установах у камерах припадало приблизно два квадратних метри площі на одного засудженого. Така площа є набагато меншою від мінімального стандарту (чотири квадратні метри на одного засудженого), рекомендованого для багатомісних камер Європейським Комітетом з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

Більше того, Суд зважає на той факт, що у камерах також були санвузли, меблі та обладнання, що теж зменшували площу доступного для заявника особистого простору. Суд також зазначає, що виходячи з документів щодо режиму СІЗО, які містяться в матеріалах справи, заявник та його співкамерники не мали свободи руху і протягом більшої частини дня трималися у своїх камерах. Суд надалі зазначає, що заявника тримали під вартою у таких умовах протягом тривалого періоду часу, зокрема з березня 2003 року по листопад 2005 року (близько двох з половиною років в Одеському СІЗО та півтора місяця у Київському СІЗО). З огляду на свою практику (див., наприклад, вищенаведене рішення у справі «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), п. 103, та рішення від 12 січня 2012 року у справі «Іглін проти України» (Iglin v. Ukraine), заява № 39908/05, пп. 51-52).

Висновки: брак особистого простору, доступного заявнику СІЗО, сам по собі порушує питання за ст. 3 Конвенції. Суд надалі зазначає, що Уряд не заперечував, що санвузли у камерах, у яких знаходився заявник, не було відокремлено перегородкою від житлового приміщення, а твердження Уряду щодо адекватності інших умов (таких як вентиляція, освітлення та санітарно-профілактичні заходи) в СІЗО було сформульовано у загальних рисах і не підкріплено доказами. Тому Суд готовий дійти висновку про те, що страждання заявника у зв’язку з браком особистого простору були принаймні певною мірою посилені іншими чинниками, про які йдеться. Тому Суд вважає, що умови тримання заявника в СІЗО характеризуються як «нелюдські або такі, що принижують гідність» у значенні статті 3 Конвенції.

Констатовані порушення: заборона катування (ст. 3 Конвенції) та право на ефективний засіб юридичного захисту (ст. 13 Конвенції). Не виявлено порушень права на справедливий суд та права на захист (п. 1 та пп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: нелюдське поводження, приниження гідності, правова допомога, справедливий судовий розгляд