Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 13 березня 2014 року

у справі «Данілов проти України»

за заявою № 2585/06

Щодо порушення принципу заборони катування у зв’язку з застосуванням свавільного насильства до обвинуваченого

Фабула справи: суд визнав заявника винним у розповсюдженні матеріалів із закликами до насильницького повалення конституційного ладу, участі в озброєній банді, кількох епізодах розбійних нападів, замаху на вбивство двох працівників міліції, контрабанді, а також у незаконному поводженні зі зброєю та вибуховими речовинами. Суд призначив заявникові покарання у вигляді позбавлення волі строком на чотирнадцять років. Заявник скаржився за ст. 3 Конвенції на те, що його били та катували працівники міліції. Він також скаржився за статтями 3, 6 і 13 Конвенції на те, що його відповідні скарги не були належним чином розслідуванні.

Правове обґрунтування: Суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), п. 161, Series A № 25). Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Коли вся чи значна частина інформації про події, про які йдеться, відома виключно органам влади - як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, - і коли у таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції факту. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини» (Salman v. Turkey) [ВП], заява № 21986/93, п. 100, ECHR 2000-VH).

Коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею з боку державних органів, яке було таким, що порушує ст. 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за ст. 1 Конвенції, за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Для того, щоб розслідування могло вважатися «ефективним», воно має в принципі вести до встановлення фактів у справі та встановлення і покарання винних осіб. Органи державної влади повинні вживати всіх заходів для збереження всіх наявних доказів, які мають відношення до події, зокрема, показань очевидців, експертних висновків тощо. Будь-які недоліки розслідування, які підривають можливість встановлення причин заподіяння ушкоджень або винних осіб, ставлять під сумнів дотримання цього стандарту та вимог оперативності й розумної швидкості, які також передбачаються у цьому контексті (див., серед інших джерел, рішення у справах «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), від 28 жовтня 1998 року, Reports 1998-VIII, пп. 102 et seq., та «Савицький проти України» (Savitskyy v. Ukraine), заява № 38773/05, п. 99, від 26 липня 2012 року). Для того, щоб розслідування було ефективним, особи, відповідальні за проведення слідства, мають бути незалежними як за законом, так і на практиці. Мається на увазі не тільки відсутність ієрархічного або інституційного зв’язку з особами, щодо дій яких було подано скаргу, але й також незалежність на практиці (див. рішення від 5 листопада 2009 року у справі «Колеви проти Болгарії» (Kolevi v. Bulgaria), заява № 1108/02, п. 193). Більш того, поняття ефективного засобу юридичного захисту щодо тверджень про жорстоке поводження також включає в себе ефективний доступ заявника до процесу розслідування (див. вищенаведене рішення у справі «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), п. 117).

Розслідування тверджень заявника про жорстоке поводження не відповідає мінімальним стандартам ефективності. По-перше, органи прокуратури обґрунтовували свої висновки здебільшого на поясненнях правоохоронців, на дії яких заявник скаржився, не піддаючи їх жодному сумніву. З матеріалів справ випливає, що органи прокуратури зі свого боку не доклали жодних цілеспрямованих зусиль для того, щоб підтвердити або спростувати версію подій заявника, зокрема шляхом ретельного допиту заявника, проведення очних ставок або постановки конкретних запитань судово-медичним експертам. По-друге, розслідування не було незалежним, оскільки відхиляючи твердження заявника про те, що він зазнав жорстокого поводження з боку працівників Ленінського райвідділу міліції, прокуратура здебільшого ґрунтувалась на висновках внутрішнього розслідування, проведеного самим Ленінським райвідділом міліції. По-третє, розслідування відзначалося численними затримками у повідомленні заявника та його захисників про винесені постанови, що значною мірою перешкоджало їм брати участь у розслідуванні, про яке йдеться, та вчасно оскаржувати винесені постанови. Так само затримки відбувалися й при збиранні доказів. Наприклад, той факт, що у заявника зламано сім ребер, був встановлений лише через чотири місяці після його затримання, хоча він скаржився на болі в області ребер вже під час першого медичного обстеження, яке відбулося протягом двадцяти чотирьох годин після затримання.

Висновки: хоча Суд не має можливості встановити точний час, місце або спосіб завдання заявникові тілесних ушкоджень з огляду на їхній характер, ступінь тяжкості та розсіяне розташування, а також на ненадання Урядом ретельного та докладного пояснення їхнього походження, Суд вважає, що держава несе відповідальність за нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження із заявником.

На думку Суду, незабезпечення державними органами влади всебічного та ретельного обстеження тілесних ушкоджень заявника негайно після його затримання, а згодом - негайно після його скарг на жорстоке поводження з боку працівників міліції, а також непроведення вчасно допитів усіх учасників провадження, нанесло невиправну шкоду їхній здатності встановити відповідні факти.

Констатовані порушення: заборона катування (ст. 3 Конвенції).

Ключові слова: відмова у порушенні кримінальної справи, застосування непропорційної фізичної сили, спротив під час затримання, катування з боку працівників міліції