Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 17 квітня 2014 року

у справі «Анатолій Руденко проти України»

за заявою № 50264/08

Щодо порушення права на свободу та особисту недоторканність у зв’язку з надмірним та необґрунтованим триманням особи у психіатричній лікарні

Фабула справи: заявник скаржився, що його тримання у психіатричній лікарні було свавільним та непотрібним заходом.

Правове обґрунтування: тримання особи, яку вважають психічно хворою, під вартою має відповідати цілям п. 1 ст. 5 Конвенції, що полягає у запобіганні позбавлення осіб волі у свавільний спосіб, а також відповідати цілям обмеження, зазначеного у підпункті «е». У зв’язку з останнім Суд повторює, що відповідно до його усталеної практики особа не може вважатися «психічно хворою» та позбавлена волі, якщо не дотримано трьох нижченаведених мінімальних умов; по-перше, об’єктивна медична експертиза повинна достовірно показати, що особа є психічно хворою; по-друге, психічний розлад має бути таким, що обумовлює примусове тримання особи у психіатричній лікарні; по-третє, необхідність продовжуваного тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості такого захворювання (див. рішення від 24 жовтня 1979 року у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands), п. 39, Series А № 33).

Значення терміна «психічно хворі» постійно еволюціонує, оскільки прогрес досліджень у психіатрії та гнучкість лікування розвиваються. Тим не менш, пп. «е» п. 1 ст. 5 Конвенції не можна сприймати як такий, що дозволяє тримання особи під вартою лише через те, що її погляд и чи поведінка відрізняються від норм, що переважають у суспільстві. Вважати інакше буде несумісним з текстом п. 1 ст. 5 Конвенції, яким визначено вичерпний перелік винятків, що вимагають вузького тлумачення (див., як класичний приклад, вищезазначене рішення у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands), п. 37).

Тримання особи під вартою є таким серйозним заходом, що він є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі заходи, було розглянуто і визнано недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, що можуть вимагати того тримання відповідної особи під вартою. Це означає, що відповідність позбавлення волі національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин (див. для застосування цих принципів у контексті пп. «e» п. 1 ст. 5 Конвенції рішення у справах «Вітольд Літва проти Польщі» (Witold Litwa v. Poland), заява № 26629/95, п. 78, ЄСПЛ 2000-ІІІ, та «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) [ВП], заява № 36760/06, п 143, ЄСПЛ 2012).

Насамкінець, для того, щоб відповідати пп. «е» п. 1 ст. 5 Конвенції, провадження щодо примусової госпіталізації особи до психіатричного закладу повинно обов’язково передбачати чіткі ефективні гарантії від свавілля з огляду на вразливість осіб, які страждають на психічні розлади, та потребу в наведенні дуже вагомих причин для виправдання будь-яких обмежень їхніх прав (див. рішення від 2 травня 2013 року у справі «Загідуліна проти Росії» (Zagidulina v. Russia), заява № 11737/06, п. 63).

У цій справі відсутні ознаки того, що національні суди критично оцінювали висновки експертів щодо психічного стану заявника та потреби у примусовому психіатричному лікуванні. Вони не вимагали жодних пояснень щодо того, чому ті ж риси поведінки, які заявник послідовно демонстрував, розцінювалися як такі, що не виявляють жодного психіатричного захворювання в одному випадку, та як такі, що виявляють таке захворювання, - в іншому. Таким чином, тоді як поведінка заявника, описана у відповідних актах судово-психіатричної експертизи, залишалася такою ж, динаміка стану його здоров’я згідно з цими актами була такою: у січні 2006 року він був психічно здоровим; у липні 2006 року та у травні 2007 року він був психічно хворим і не міг нести відповідальність за свої дії; у липні 2007 року він не страждав на жодні психічні захворювання та усвідомлював і міг контролювати свої дії; а у лютому 2009 року та у грудні 2010 року його знову вважали психічно хворим. Різкі зміни у висновках експертів не було жодним чином пояснено, навіть не зважаючи на те, що це був один з аргументів, висунутих сином заявника, який діяв як його представник, в апеляційній скарзі.

Усі акти судово-психіатричних експертиз, у яких йшлося про необхідність застосування до заявника примусових заходів медичного характеру, було складено спеціалістами тієї самої лікарні, без врахування іншої, незалежної думки.

Заявника тримали у лікарні з 14 вересня 2011 року по 26 жовтня 2012 року, тобто протягом одного року, одного місяця і дванадцяти днів. Протягом цього періоду з метою перевірки необхідності продовження примусового психіатричного лікування заявника, його тричі оглядала комісія лікарів лікарні: через двадцять днів після його госпіталізації (4 жовтня 2011 року); через п’ятнадцять днів (19 жовтня 2011 року); і знову через шість місяців та сім днів (26 квітня 2012 року).

Відповідно після примусової госпіталізації заявника на підставі судових рішень лікарі Гейківської лікарні стримали можливість ефективного контролю за свободою заявника та його лікуванням на весь період його госпіталізації. Ознак того, що після госпіталізації заявника до лікарні його оглядали представники інших органів, немає.

Можливість пацієнтів отримати інший висновок незалежних експертів-психіатрів - принцип, що також включений до Принципів ООН захисту осіб з психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги, є важливою гарантією від можливого свавілля при прийнятті рішень стосовно продовження застосування примусового лікування (див. рішення у справі «X. проти Фінляндії» (X. v. Finland), заява № 34806/04, п. 169, ЄСПЛ 2012, та вищенаведене рішення у справі «М. проти України» (М. v. Ukraine), п. 66).

Ініціювати провадження стосовно перевірки дотримання умов примусового лікування заявника могли виключно органи влади. Як Суд зазначав у своїй практиці, така система не може вважатися такою, що надає достатні гарантії від свавілля (див. вищенаведене рішення у справі «X проти Фінляндії» (X v. Finland), п. 170).

Висновки: національні органи влади не встановили у переконливий спосіб та з необхідними процесуальними гарантіями від свавілля наявність та стійкість дійсного психічного розладу, характер або ступінь якого були такими, що виправдовують поміщення заявника до лікарні та його тримання там.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (пп. «е» п. 1 та п.п. 3, 4 ст. 5 Конвенції).

Ключові слова: позбавлення волі, розумність строків, строк поміщення до психіатричної лікарні, тримання під вартою