Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 26 червня 2014 року

у справі «Ливада проти України»

за заявою № 21262/06

Щодо застосування адміністративного затримання для забезпечення доступності особи для подальшого кримінального провадження

Фабула справи: 11 жовтня 2003 року під час проведення міліцією спецоперації працівник міліції під прикриттям закупив у заявника, який на той час перебував у лікарні, певну кількість коноплі. Після оперативної закупки її проведення було зафіксовано у присутності двох свідків. Заявника обшукали та вилучили ще певну кількість наркотичних засобів. Того ж дня заявника було затримано працівниками міліції на підставі ст. 263 КУпАП за порушення правил обігу наркотичних засобів. На підставі положень вищезазначеного Кодексу заявника було поміщено на три дні під варту в очікуванні результатів експертизи вилучених наркотичних засобів. 14 жовтня 2003 року, отримавши висновок експертизи про те, що вилучені наркотичні засоби були коноплею, слідчий ГУ МВС України постановив затримати заявника та взяти його під варту на підставі ст.ст. 106 та 115 КПК України, оскільки продаж коноплі у лікарні становив злочин, передбачений ч. 2 ст. 307 КК України. Заявник скаржився на те, що його адміністративне затримання та тримання під вартою на підставі постанови слідчого (з 11 до 17 жовтня 2003 року) без рішення суду було незаконним. Також заявник скаржився, що тривалість його досудового тримання під вартою була надмірною. Заявник також скаржився за п. 4 ст. 5 Конвенції на те, що його клопотання про зміну запобіжного заходу не були розглянуті належним чином.

Правове обґрунтування: проголошуючи право на свободу, п. 1 ст. 5 Конвенції має на увазі фізичну свободу особи, і мета цього положення полягає в недопущенні свавільного позбавлення такої свободи (див. рішення від 23 лютого 2012 року у справі «Крянге проти Румунії» (Creanga v. Romania) [ВП], заява № 29226/03, п. 84). Перелік винятків із права на свободу, яке гарантує п. 1 ст. 5 Конвенції, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідатиме меті положення п. 1 ст. 5 (див. рішення у справі «Мубіланзіла Майєка га Канікі Мітунга проти Бельгії» (Mubilanzila Mayeka and Kaniki Mitunga v. Belgium), заява № 13178/03, n. 96, ECHR 2006-XI з подальшими посиланнями).

У цій справі органи влади встановили, що у період з 11 по 14 жовтня 2003 року заявник тримався під вартою на підставі ст. 263 КУпАП, оскільки працівники міліції мали дочекатися результатів експертизи вилучених наркотичних засобів. Як стверджувалося, це був захід, необхідний для забезпечення провадження в адміністративній справі. Проте не було надано жодного документа на підтвердження того, що стосовно заявника було розпочато адміністративне провадження та у зв'язку з яким адміністративним проступком. Що стосується самого адміністративного затримання, не було надано протоколу про його застосування. За таких обставин не можна дійти висновку, що адміністративне затримання заявника здійснювалося законно.

Також вбачається, що стверджуване адміністративне затримання заявника насправді було заходом для забезпечення його доступності для подальшого кримінального провадження без отримання дозволу суду на тримання його під вартою впродовж більш тривалого проміжку часу. Дійсно, вродовж наступного проміжку часу, з 14 по 17 жовтня 2003 року, тримання заявника під вартою здійснювалось не за рішенням суду, а згідно з постановою слідчого, який вважав, що є підстави для затримання заявника та поміщення його під варту як підозрюваного у кримінальній справі. Внаслідок цього впродовж усього періоду з 11 по 17 жовтня 2003 року тримання заявника під вартою здійснювалось не на підставі рішення суду. При винесенні заявникові вироку національний суд вирішив, що строк позбавлення його волі за вчинені злочини має обчислюватися починаючи з 11 жовтня 2003 року.

П. 3 ст. 5 Конвенції вимагає, щоб обґрунтування будь-якого строку тримання під вартою - незалежно від того, наскільки коротким він є, - має бути переконливо доведено органами державної влади. Аргументи «за» і «проти» звільнення, включаючи ризик того, що обвинувачений може перешкоджати належному здійсненню провадження, не мають прийматися абстрактно (in abstracto), а повинні підтверджуватися фактичними доказами. Небезпека того, що обвинувачений буде переховуватися, не може оцінюватися виключно за ступенем тяжкості ймовірного покарання. Вона має оцінюватися з урахуванням низки інших відповідних факторів, які можуть або підтвердити існування небезпеки переховування, або зробити її на стільки незначною, що вона не зможе обґрунтовувати досудове тримання під вартою (див. рішення від 4 жовтня 2005 року у справі «Бекчієв проти Молдови» (Becciev v. Moldova), заява № 9190/03, пп. 56 та 59 з подальшими посиланнями).

Висновки: застосування адміністративного затримання для забезпечення доступності особи для подальшого кримінального провадження становить свавільне позбавлення свободи.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п. 1 ст. 5 Конвенції), право на розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження (п. 3 ст. 5 Конвенції) та право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановить законність затримання (п. 4 ст. 5 Конвенції).

Ключові слова: позбавлення волі, строк досудового тримання під вартою, розумність строків, захід забезпечення кримінального провадження