Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 05 червня 2014 року

у справі «Акопян проти України»

за заявою № 12317/06

Щодо порушення права на повагу до свого сімейного життя у зв’язку зі свавільним поміщенням заявниці до психіатричної лікарні

Фабула справи: заявницю було госпіталізовано до психіатричної лікарні, що є державною установою. Згідно з історією хвороби, заявницю туди було доправлено каретою швидкої допомоги, оскільки вона перебувала у реактивному стані та виявляла ознаки психічного розладу. Незабаром після госпіталізації до психіатричної лікарні заявниці було діагностовано галюцинаторно-параноїдну форму шизофренії та призначено курс лікування. Заявниця скаржилася, що тривале тримання її у психіатричній лікарні було свавільним, та впродовж цього періоду не було проведено ефективного перегляду стану її психічного здоров’я. Вона скаржилася, що її тримання супроводжувалося примусовим лікуванням, завдало їй тяжких страждань та шкоди її приватному та сімейному життю.

Правове обґрунтування: п. 1 ст. 5 Конвенції, тримання під вартою, про яке йдеться, повинно, перш за все, бути «законним», зокрема відповідати передбаченій законом процедурі; у зв'язку з цим Конвенція по суті посилається на національне законодавство та передбачає обов’язок дотримання його матеріально-правових та процесуальних норм (див. рішення від 24 вересня 1992 року у справі «Херцегфальві проти Австрії» (Herczegfalvy v. Austria), п. 63, Series А № 244). Крім того, вимога щодо затримання відповідно до «процедури, встановленої законом», вимагає наявності в національному законодавстві «справедливих та належних процедур» і відповідного правового захисту від свавільного позбавлення свободи (див. рішення від 24 жовтня 1979 року у справах «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands), п. 45, Series A № 33; «Амуур проти Франції» (Amuur v. France), від 25 червня 1996 року, п. 53, Reports of Judgments and Decisions 1996-III, та «H.L. проти Сполученого Королівства» (Н.L. v. the United Kingdom), заява № 45508/99, п. 115, ECHR 2004-IX).

У цій справі заявницю помістили до психіатричної лікарні та тримали там, тому що лікарі вважали, що вона потребує лікування психіатричного захворювання. Отже, випадок заявниці має розглядатися за пп. «е» п. 1 ст. 5 Конвенції, який в якості винятку передбачає затримання «психічно хворих».

Особа не може бути позбавлена волі як «психічно хвора», якщо не дотримано трьох нижченаведених мінімальних умов: по-перше, має бути достовірно доведено, що особа є психічно хворою; по-друге, психічний розлад повинен бути такого виду або ступеня, що слугує підставою для примусового тримання у психіатричній лікарні; по-третє, обґрунтованість тривалого тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості такого захворювання (див. вищезазначене рішення у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands), п. 39; рішення у справі «Варбанов проти Болгарії» (Varbanov v. Bulgaria), заява № 31365/96, п. 45, ЄСПЛ 2000-Х, та вищезазначене рішення у справі «Штукатуров проти Росії» (Shtukaturov v. Russia), п. 114).

Національні органи дійшли висновку, що власне госпіталізація заявниці до лікарні була виправданою. Проте не було зроблено подібного висновку стосовно продовжуваного тримання заявниці в лікарні, яке тривало з 11 вересня по 7 листопада 1997 року. Навпаки, під час провадження на національному рівні експертна комісія дійшла висновку, що заявниця могла бути виписана із психіатричної лікарні незабаром після її госпіталізації за її клопотанням про виписку, оскільки її психічний стан не свідчив про те, що вона становить небезпеку для себе та оточуючих. Отже, не вбачається, що заявниця страждала на психіатричне захворювання, яке вимагало тримання її у лікарні впродовж строку, що розглядається.

Медичне втручання, якому піддають особу проти її волі, включаючи втручання з метою надання психіатричної допомоги, може вважатися поводженням, забороненим ст. 3 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах «Горобет проти Молдови» (Gorobet v. Moldova), заява № 30951/10, пп. 47-53, від 11 жовтня 2011 року, та «V.С. проти Словаччини» (V.С. v. Slovakia), заява № 18968/07, пп. 100-120, ЄСПЛ 2011 (витяги) з подальшими посиланнями у тексті).

Для цілей ст. 3 Конвенції жорстоке поводження має досягнути певного мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімуму є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров'я потерпілого (див. рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, пп. 119-20, ЄСПЛ 2000-IV), Суд при оцінці доказів загалом керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (див. рішення від 15 листопада 2012 року у справі «Єрохіна проти України» (Yerokhina v. Ukraine), заява № 12167/04, п. 52).

У цій справі заявниця була піддана лікуванню нейролептичними засобами у психіатричній лікарні. Її неодноразові клопотання про виписку та надалі втеча з лікарні свідчать про те, що її лікували примусово.

Медичне втручання, здійснене проти волі заявника, становить втручання у його право на приватне життя, зокрема у право на фізичну недоторканість (див. рішення у вищезазначеній справі «Гласс проти Сполученого Королівства»(Glass v. the United Kingdom), п. 70, та «X. проти Фінляндії» (X v. Finland), заява № 34806/04, п. 212, ЄСПЛ 2012 (витяги)). На відміну від вищенаведених висновків за ст. 3 Конвенції, Суд вважає, що фактів стосовно примусової госпіталізації та лікування заявниці у період, що розглядається, достатньо для висновку, що ці заходи становили втручання у її фізичну недоторканність, а відтак - у її приватне життя.

Спільне перебування батьків з дитиною становить основоположний елемент сімейного життя, навіть коли стосунки між батьками розірвані (див. рішення 26 травня 1994 року у справі «Кіган проти Ірландії» (Keegan v. Ireland), п. 50, Series А № 290).

Словосполучення «згідно із законом» п. 2 ст. 8 Конвенції по суті робить посилання на національне законодавство та передбачає обов'язок дотримуватися його матеріально-правових та процесуальних норм (див. рішення від 30 вересня 2010 року у справі «Володимир Поліщук та Світлана Поліщук проти України» (Vladimir Polishchuk and Svetlana Polishchuk v. Ukraine), заява № 12451/04, п. 44).

Висновки: у цій справі національні суди дійшли висновку, що внаслідок порушень національних нормативно-правових актів заявниці було поставлено неправильний діагноз і її впродовж тривалого часу неправильно лікували у психіатричній лікарні, незважаючи на те, що її можна було виписати невдовзі після госпіталізації Відповідно, тримання заявниці у лікарні впродовж проміжку часу, який розглядається, не відповідало вимогам пп. «е» п. 1 ст. 5 Конвенції.

Крім того, тримання заявниці у лікарні значною мірою ускладнило її спілкування з неповнолітніми доньками та не давало їй змогу отримати доступ до них. Відповідно було також втручання у сімейне життя заявниці. Оскільки втручання, про яке йдеться, суперечило національному законодавству, воно не відповідає вимозі законності, передбаченій ст. 8 Конвенції.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п. 1 ст. 5 Конвенції) та право на повагу до свого сімейного життя (ст. 8 Конвенції). Не виявив порушень принципу заборони катування (ст. 3 Конвенції).

Ключові слова: позбавлення волі, родинні зв’язки, нелюдське поводження, приниження гідності