Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 11 грудня 2014 року

у справі «Панкратьєв проти України»

за заявою № 49900/11

Щодо тримання обвинуваченого під вартою за відсутності законних підстав

Фабула справи: заявника було затримано працівниками ГУ МВС України за підозрою у вчиненні розбою за обтяжуючих обставин. Того ж дня йому пред’явлено обвинувачення у вчиненні зазначеного злочину. Заявник скаржився, що досудове тримання його під вартою з 15 лютого 2010 року по 14 квітня 2011 року суперечило пп. «c» п. 1 ст. 5 Конвенції. Також заявник скаржився, що після закінчення досудового слідства він не мав у своєму розпорядженні ефективної процедури оскарження законності тримання його під вартою. Він посилався на ст. 13 Конвенції.

Правове обґрунтування: протягом проміжку часу з 15 лютого 2010 року по 15 березня 2010 року заявник перебував під вартою у зв’язку з переданням до суду обвинувального висновку, незважаючи на відсутність судового рішення, яке б надавало триманню його під вартою законної сили. Суд вже встановлював, що така практика є несумісною з пп. «с» п. 1 ст. 5 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах «Микола Кучеренко проти України» (Nikolay Kucherenko v. Ukraine), заява № 16447/04, пп. 35-38, від 19 лютого 2009 року, «Знайкін проти України» (Znaykin v. Ukraine), заява № 37538/05, п. 60, від 7 жовтня 2010 року, «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пп. 71 і 98, від 10 лютого 2011 року, «Цигоній проти України» (Tsygoniy v. Ukraine), заява № 19213/04, п. 60, від 24 листопада 2011 року, і «Таран проти України» (Taran v. Ukraine), заява № 31898/06, п. 67, від 17 жовтня 2013 року).

У проміжок часу з 15 березня 2010 року по 14 квітня 2011 року заявник перебував під вартою впродовж розгляду його кримінальної справи судом. Сторони не надали інших судових рішень щодо обрання заявникові запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, окрім постанови суду від 15 березня 2010 року. Зазначеною постановою апеляційний суд залишив обраний заявникові запобіжний захід без змін на невизначений строк, не навівши при цьому жодних конкретних підстав. Відповідно зазначена постанова не забезпечувала належної гарантії від свавільного позбавлення свободи (див. рішення у справах «Єлоєв проти України» (Yeloyev v. Ukraine), заява № 17283/02, пп. 52-55, від 6 листопада 2008 року, «Доронін проти України» (Doronin v. Ukraine), заява № 16505/02, п. 59, від 19 лютого 2009 року, та вищенаведене рішення у справі «Знайкін проти України» (Znaykin v. Ukraine), п. 62).

Законодавство України на час подій не передбачало порядку перегляду законності продовжуваного тримання під вартою після закінчення досудового слідства, який би відповідав вимогам п. 4 ст. 5 Конвенції (див. вищенаведене рішення у справі «Молодорич проти України» (Motodorych v. Ukraine), п. 108; рішення від 10 лютого 2011 року у справі «Плєшков проти України» (Pleshkov v. Ukraine), заява № 37789/05, п. 42; вищенаведені рішення у справах «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), п. 100; «Цигоній проти України» (Tsygoniy v. Ukraine), п. 78, та «Таран проти України» (Таran v. Ukraine), п. 81). Суд вважає, що такі ж висновки є доречними і у цій справі.

Висновки: було порушення пп. «с» п. 1 ст. 5 Конвенції та п. 4 ст. 5 Конвенції.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (пп. «с» п. 1 ст. 5 Конвенції) та право особи ініціювати провадження, в ході якого суд встановить законність його затримання (п. 4 ст. 5 Конвенції).

Ключові слова: тяжкі тілесні ушкодження, незаконне затримання особи, рішення суду про застосування тримання під вартою