Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 19 січня 2017 року

у справі «Куликов та інші проти України»

за заявами № 5114/09 та іншими

Щодо порушення права на справедливий суд у зв’язку з порушенням принципу незалежного і безстороннього суду

Фабула справи: заявники обіймали посади суддів національних судів. Щодо них були порушені провадження, внаслідок чого їх було звільнено з посад суддів. Факти, що стали підставою для їх звільнення, розглядала Вища рада юстиції (далі - ВРЮ). Подання ВРЮ про звільнення суддів було внесено на розгляд до Верховної Ради України або Президента України (залежно від того, який з цих органів влади призначав заявників на посади суддів) для прийняття остаточних рішень щодо їх звільнення. У подальшому заявники безрезультатно оскаржували своє звільнення до Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ) або інших судів. Заявники скаржились за ст. 6 Конвенції на те, що провадження стосовно їхнього звільнення були несправедливими та суперечили принципу незалежного і безстороннього суду. Деякі заявники прямо чи опосередковано скаржились за ст. 8 Конвенції, що звільнення значним чином вплинуло на їхнє приватне життя.

Правове обґрунтування: щодо скарг заявників за п. 1 ст. 6 Конвенції на те, що національні органи, розглядаючи справи заявників, не були незалежними і неупередженими, Суд посилається на висновки у справі «Олександр Волков проти України» (згадана вище, пп. 109-131). У цій справі Суд встановив, що провадження у ВРЮ і Верховній Раді України характеризувалося великою кількістю системних і загальних недоліків, які поставили під сумнів принципи незалежності та неупередженості, а подальший перегляд справи судом не усунув ці недоліки. Суд вважає, що згадані висновки є однаково застосовними до заяв, що розглядаються.

У справах п. Корзаченка (№ 4588/11) та п. Ковзеля (№ 35336/11) подання ВРЮ про звільнення заявників було внесено Президентові України, а не до Верховної Ради, для ухвалення остаточного рішення про їх звільнення. Оскільки ця частина процесу прийняття рішень була покладена на Президента України, який був наділений значними виконавчими повноваженнями, видається, що цей етап провадження на національному рівні не забезпечив основних гарантій судового процесу, як правило, передбачених ст. 6 Конвенції. Суд вважає, що ця відмінна особливість проміжного етапу складної національної процедури не впливає на загальний висновок про те, що принципи незалежності і неупередженості не були забезпечені на національному рівні.

Висновки: Суд постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо усіх заявників у зв’язку з недотриманням принципів незалежності і неупередженості.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції), право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: доступ до правосуддя, справедливий судовий розгляд, оскарження рішення органу державної влади