Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 05 лютого 2015 року

у справі «Огороднік проти України»

за заявою № 29644/10

Щодо жорстокого поводження під час перебування особи під вартою

Фабула справи: заявник на момент подання заяви до суду відбуває покарання у вигляді позбавлення волі. В регіоні, де проживає заявник, було вчинено низку збройних розбійних нападів та крадіжок. Заявник письмово давав визнавальні покази щодо численних епізодів крадіжок та розбійних нападів. Згодом заявника було затримано за підозрою в організації озброєної банди, вчиненні численних епізодів крадіжок, розбоїв, відмивання грошей, хуліганства, незаконного поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами. Місцевим судом до нього було застосоване тримання під вартою. Протягом досудового слідства підозрюваний скаржився на жорстоке поводження з ним працівників правоохоронних органів. Судом першої інстанції заявника було визнано винним за сімнадцятьма епізодами крадіжок за обтяжуючих обставин та розбійних нападів і обрав йому покарання у вигляді позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна. Апеляційний суд залишив скаргу заявника без задоволення. Касаційний суд відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника. Щодо твердження про нібито недобровільний характер його визнавальних касаційний відмітив, що суд першої інстанції не виявив жодних фактів, що підтверджують будь-який примус заявника і що заявник не оскаржив цього у своїй апеляційній скарзі. Заявник скаржився, що під час тримання під вартою його було піддано надзвичайно жорстокому поводженню. Він також скаржився на неефективність розслідування з цього питання на національному рівні. Заявник також скаржився, що у зв’язку з наданням ним визнавальних показів під примусом та за відсутності юридичної допомоги у його справі не було справедливого судового розгляду.

Правове обґрунтування: як неодноразово зазначав суд, ст.3 Конвенції є втіленням однієї з найосновніших цінностей демократичного суспільства. Вона категорично забороняє будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження, незважаючи на обставини поведінки потерпілого (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 90, ECHR 2000-ХІ). При оцінці доказів щодо жорстокого поводження суд зазвичай керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18.01.1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), п. 161, Series A № 25). Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи схожих неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Коли вся чи значна частина інформації щодо подій, про які йдеться, відома виключно органам влади, - як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, і коли у таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. рішення у справі«Салман проти Туреччини» (Salman v. Turkey) [ВП], заява № 21986/93, п. 100, ЕСНR 2000-VII). Суд нагадує, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею, яке було таким, що порушує ст3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за ст.1 Конвенції, за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Для того, щоб таке розслідування вважалось «ефективним», воно має призвести до встановлення фактів справи та до встановлення і покарання винних осіб. Державні органи влади повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для отримання всіх наявних доказів, які мають стосунок до події, зокрема показів свідків та експертних висновків тощо. Будь-які недоліки у розслідуванні, які підривають можливість встановити у ході розслідування причини заподіяння тілесних ушкоджень або винних осіб, ставлять під сумнів дотримання цього стандарту, а вимоги оперативності і розумної швидкості є безумовними у цьому контексті (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 28 жовтня 1998 року у справі «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), пп. 102 та наступні, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII). Суд, приймаючи до уваги особливу вразливість обвинуваченого на початкових етапах провадження, коли він потрапляє у стресову ситуацію і одночасно має справу з дедалі складнішими положеннями кримінального законодавства, послідовно вказував, що забезпечення доступу до захисника на ранніх етапах є процесуальною гарантією права не свідчити проти себе та основною гарантією недопущення жорстокого поводження. Усі винятки з реалізації цього права повинні бути чітко визначеними, а їхня дія має бути суворо обмежена в часі. Ці принципи є особливо актуальними у випадках серйозних обвинувачень, бо саме тоді, коли особі загрожує найсуворіше покарання, її право на справедливий судовий розгляд має забезпечуватися в демократичному суспільстві максимально можливою мірою (див. рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey) [ВП], заява № 36391/02, п. 54, ECHR 2008). Право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо визнавальні покази, отримані під час допиту правоохоронними органами без доступу до захисника, використовуватимуться з метою її засудження (там само).

Висновки: зважаючи на те, що на державі лежить тягар надання правдоподібних пояснень щодо тілесних ушкоджень, отриманих особою, яка перебуває під контролем працівників міліції, Суд доходить висновку, що Уряд переконливо не встановив, що тілесні ушкодження, які отримав заявник були спричинені будь-якими іншими чинниками, а не жорстоким поводженням під час його перебування під вартою.

Суд зазначає, що, починаючи з вересня 2008 року, заявник неодноразово скаржився національним органам влади на жорстоке поводження з ним. Розслідування з цього приводу на національному рівні в основному складалося з відібрання пояснень у причетних працівників міліції, хоча за жодних умов не вважалося за необхідне допитати самого заявника. Слідчі органи також не призначали проведення судово-медичних експертиз заявника для перевірки його тверджень.

Загалом видається, що спосіб, у який органи влади підходили до розслідування за скаргами заявника, спрямовувався радше на виправдання підозрюваних працівників міліції, ніж на встановлення об’єктивних обставин, за яких заявник отримав тілесні ушкодження.

Суд зазначає, що у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) (заява № 23893/03, пп. 173-180, від 15 травня 2012 року) він дійшов висновку, що небажання органів влади забезпечити проведення оперативного та ретельного розслідування скарг підозрюваних у вчиненні кримінальних злочинів на жорстоке поводження становить системну проблему у розумінні статті 46 Конвенції. Суд вважає, що ця проблема також проявилася і за обставин цієї справи.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції), право на справедливий суд (п.1, підпункт “с” п.3 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: знущання, вибиття показань, ефективне розслідування кримінального правопорушення