Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 29 січня 2015 року

у справі «Малик проти України»

за заявою № 37198/10

Щодо необґрунтованого затримання та тримання під вартою

Фабула справи: заявник працював директором підприємства. Органами прокуратури було порушено кримінальну справу у зв’язку з заволодінням керівниками та власниками товариства чужим майном шляхом зловживання службовим становищем та підроблення документів, а саме отриманими кредитними коштами. Заявника було затримано за підозрою у вчиненні вищенаведеного злочину. Заявник оскаржував своє затримання і місцевий суд визнав його незаконним, оскільки прокуратура не надала доказів того, що який-небудь очевидець вказав на заявника як на особу, яка вчинила злочин. Суд також вказав, що за обставин справи затримання заявника та його подальше тримання під вартою не були виправданими та необхідними. Апеляційний суд скасував цю постанову як необґрунтовану, справу було повернуто до місцевого суду на новий розгляд. Суд першої інстанції залишив без задоволення скаргу заявника, встановивши, що наявні в матеріалах кримінальної справи покази свідків вказують на заявника як на особу, яка вчинила стверджувані злочини. Заявник оскаржив цю постанову. Апеляційний суд залишив постанову без змін, вказавши, що у матеріалах справи містяться покази свідків, які вказують на заявника як на особу, яка вчинила стверджувані злочини. Касаційний суд відмовив у відкритті кримінального провадження. Заявник скаржився, що його затримання та тримання під вартою були свавільними. Заявник скаржився, що він не мав можливості ефективно оскаржити своє затримання та тримання під вартою.

Правове обґрунтування: суд повторює, що відповідно до підпункту «с» п.1 ст.5 Конвенції особу може бути затримано у контексті кримінального провадження лише з метою допровадження її до компетентного судового органу за обґрунтованою підозрою у вчиненні нею злочину. «Обґрунтована підозра» у вчиненні злочину означає, що існують факти або інформація, які можуть переконати об’єктивного спостерігача в тому, що зазначена особа могла вчинити правопорушення (див. рішення у справі «Влох проти Польщі» (Wloch v. Poland), заява № 27785/95, п. 108, ECHR 2000-ХІ). Слово «законний» і словосполучення «відповідно до процедури, встановленої законом» у п.1 ст.5 Конвенції за своєю суттю відсилають до національного законодавства та встановлюють зобов’язання забезпечувати дотримання його матеріально-правових і процесуальних норм. «Законність» тримання під вартою за національним законом є важливим, але не завжди вирішальним чинником. Суд також має переконатися, що тримання під вартою протягом періоду, який розглядається, відповідало меті п.1 ст.5 Конвенції, яка полягає в недопущенні свавільного позбавлення свободи (див. рішення від 24.06.2010 року у справі «Олексій Михайлович Захаркін проти України» (Oleksiy Mykhaylovych Zakharkin v. Ukraine), заява № 1727/04, п. 84).

Висновки: ані слідчий у своєму протоколі затримання підозрюваного, ані національні суди, які переглядали постанову слідчого, не навели причин, які б вказували на те, що попереднє затримання заявника як тимчасовий запобіжний захід у розумінні ст. 149 КПК було необхідною процесуальною дією, спрямованою на запобігання певним ризикам для провадження. Національні органи влади не встановили та не обґрунтували жодної конкретної мети застосування запобіжного заходу згідно з національним законодавством. Зважаючи на вищенаведене, Суд вважає, що тримання заявника під вартою на підставі постанови слідчого не відповідало вимогам підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п.1,4 ст.5 Конвенції).

Ключові слова: невиправдане тримання під вартою, свавільне затримання підозрюваного, показання свідків, ухилення від слідства, перешкоджання розслідуванню, оскарження затримання, продовження тримання під вартою, особиста свобода особи, законність затримання