Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 26 лютого 2015 року

у справі «Баришевський проти України»

за заявою № 71660/11

Щодо надмірної тривалості досудового тримання особи під вартою

Фабула справи: щодо заявника було порушено кримінальну справу за підозрою у зловживанні владою або службовим становищем та перевищенні влади або службових повноважень. Заявнику було офіційно пред'явлено обвинувачення, обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Суд першої інстанції визнав заявника винним у привласненні чужого майна та у зловживанні службовим становищем і обрав йому покарання у вигляді позбавлення волі з конфіскацією однієї другої частини всього особистого належного йому майна, крім житла. Також його було позбавлено права обіймати посади в правоохоронних органах. Апеляційний суд неодноразово скасовував вирок місцевого суду та повертав справу на новий розгляд. Заявник звернувся з клопотанням про звільнення з-під варти, стверджуючи, що стан його здоров’я не дозволяє перебувати йому під вартою і що у місцях обмеження волі він не може отримати належне лікування. Того ж дня суд першої інстанції, не навівши жодних підстав, відмовив у задоволенні клопотання заявника. У підсумку розслідування справи заявника місцевим судом було умовно-достроково звільнено від відбування покарання. Апеляційний суд скасував цей вирок и направив справу на новий розгляд. На момент подання заяви провадження ще тривало. Заявник зазначав, що тривалість досудового тримання його під вартою була надмірною. Заявник також скаржився, що порядок, згідно з яким він намагався оскаржити законність тримання його під вартою після закінчення досудового слідства у його справі, не відповідав приписам Конвенції, а також на надмірну тривалість кримінального провадження.

Правове обґрунтування: коли національні суди продовжують застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, щоразу використовуючи схожі, якщо не сказати шаблонні, формулювання, не продемонструвавши, що вони насправді зважають на плин часу, тоді порушуються вимоги пункту 3 статті 5 Конвенції (див. рішення у справах «Мансур проти Туреччини» (Mansur v. Turkey), від 8 червня 1995 року, п. 55, Series A № 319 B; «Свіпста проти Латвії» (Svipsta v. Latvia), заява № 66820/01, п. 109, від 9 березня 2006 року; та «Тірон проти Румунії» (Tiron v. Romania), заява № 17689/03, п. 39, від 7 липня 2009 року).

Суд часто констатує порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у справах щодо України у зв’язку з тим, що навіть коли йдеться про тривалі строки тримання під вартою, національні суди часто обґрунтовують продовження строку тримання заявника під вартою однаковими підставами протягом всього періоду ув’язнення, якщо взагалі це роблять (див., наприклад, рішення у справах «Єлоєв проти України» (Yeloyev v. Ukraine), заява № 17283/02, пп. 59-61, від 6 листопада 2008 року, «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пп. 80-81 та 99, від 10 лютого 2011 року; та «Геращенко проти України» (Gerashchenko v. Ukraine), заява № 20602/05, п. 103, від 7 листопада 2013 року).

Висновки: у цій справі серйозність пред’явлених заявникові обвинувачень і ризик його втечі або рецидиву злочинної діяльності було наведено у першій постанові про взяття його під варту. Це обґрунтування не змінилося з плином часу. На жодній із стадій національні суди не розглядали будь-які інші запобіжні заходи в якості альтернативи триманню під вартою. Вищезазначених міркувань для Суду достатньо, щоб дійти висновку, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п.4,5 ст.5 Конвенції), право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: оскарження законності тримання під вартою, необґрунтована тривалість кримінального провадження, стан здоров'я