Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 19 лютого 2015 року

у справі «Жизіцький проти України»

за заявою № 57980/11

Щодо жорстокого поводження представників правоохоронних органів з підозрюваним

Фабула справи: заявник на момент подання заяви відбуває покарання у вигляді позбавлення волі за вбивство власної жінки. Він вказував, що виправдувальні показання працівники правоохоронних органів вибивали силою, знущалися. Заявник подавав скарги за даним фактом, але у відкритті кримінального провадження йому відмовляли. Місцевий суд визнав заявника винним у вчиненні умисного вбивства та призначив йому покарання у вигляді тринадцяти років позбавлення волі. Суд ґрунтувався, зокрема, на «явці заявника з повинною» та інших визнавальних показах. Що стосується його скарг на жорстоке поводження, то суд відхилив їх як такі, що спростовуються матеріалами справи. Апеляційний суд залишив вирок без змін, а касаційний суд скасував ухвалу апеляційного суду та направив справу на новий розгляд до апеляційного суду. Після цього справа знову надійшла на розгляд місцевого суду, який виніс вирок ідентичний попередньому вироку суду першої інстанції. В цьому випадку суди апеляційної та касаційної інстанцій залишили вирок суду без змін. Заявник скаржився, що після затримання він зазнав жорстокого поводження працівників міліції. Заявник стверджував, що на національному рівні не було проведено ефективного розслідування у зв’язку з його скаргами на катування працівниками міліції. Він зазначив, що органи прокуратури неодноразово виносили постанови про відмову в порушенні кримінальної справи щодо причетних працівників міліції та що більшість цих постанов згодом було скасовано у зв’язку з невідповідністю проведеного розслідування. Заявник також скаржився, що судовий розгляд його справи не був справедливим у зв’язку з отриманням його визнавальних показів під примусом та за відсутності юридичної допомоги. Заявник також скаржився, що його було визнано винним у вчиненні злочину, якого він не вчиняв, що було порушено його право на презумпцію невинуватості, що він не мав достатньо часу та засобів для підготовки свого захисту та що кримінальне провадження у його справі було надто тривалим.

Правове обґрунтування: як суд неодноразово зазначав, ст. 3 Конвенції є втіленням однієї з основоположних цінностей демократичних суспільств (див. серед багатьох інших посилань рішення у справі «Сельмуні проти Франції» (Selmouni v. France) [ВП], заява № 25803/94, п. 95, ECHR 1999‑V). У разі подання скарг за цією статтею Суд повинен провести особливо ретельний аналіз, і він робитиме це з урахуванням усіх наданих сторонами документів (див. рішення у справах «Матьяр проти Туреччини» (Matyar v. Turkey), заява № 23423/94, п. 109, від 21.02.2002 року, і «Улькю Екінджі проти Туреччини» (Ülkü Ekinci v. Turkey), заява № 27602/95, п. 136, від 16.07.2002 року). Суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Така доведеність може випливати із сукупності достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою ознак чи подібних неспростовних презумпцій факту (див. в якості класичного прикладу рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), п. 161, Series A №. 25). Коли вся чи значна частина інформації про події, про які йдеться, відома виключно органам влади – як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, – і коли у таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини» (Salman v. Turkey) [ВП], заява № 21986/93, п. 100, ECHR 2000‑VII). Щодо тяжкості зазначеного жорстокого поводження суд зазначає, що у своїй практиці він вже встановлював, що застосування до особи електроструму є особливо тяжкою формою жорстокого поводження, здатною викликати сильний біль і нестерпні страждання, а отже має вважатися катуванням, навіть якщо воно не призводить до жодних тривалих розладів здоров’я (див. рішення у справах «Полонський проти Росії» (Polonskiy v. Russia), заява № 30033/05, п. 124, від 19.03.2009 року; «Бузілов проти Молдови» (Buzilov v. Moldova), заява № 28653/05, п. 32, від 23.06.2009 року, і вищенаведене рішення у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), пп. 157 і 159). Більше того, видається, що застосування до заявника сили у цій справі мало на меті його приниження, підкорення та примушення його до надання визнавальних показів щодо вчинення тяжкого злочину. Суд наголошує, що коли особа висуває небезпідставну скаргу про жорстоке поводження з нею, яке було таким, що порушує ст.3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за ст. 1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені в... Конвенції», за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування (див. серед інших джерел рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 131, ECHR 2000‑IV). Таким чином, органи влади завжди повинні сумлінно намагатись з’ясувати, що трапилось, та не покладатися на поспішні та необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати такі висновки як підставу для своїх рішень (див. рішення від 28.10. 1998 року у справі «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), п. 103 et seq., Reports of Judgments and Decisions 1998‑VIII). Суд зазначає, що хоча вирішення питання про допустимість доказів є за загальним правилом прерогативою національних судів, а роль суду обмежується оцінкою загальної справедливості провадження, особливі критерії застосовуються щодо доказів, отриманих способом, який визнано таким, що порушує ст.3 Конвенції. Так, згідно з практикою суду використання в якості доказів свідчень, отриманих шляхом катувань, з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до його несправедливості в цілому, незалежно від доказової сили таких показів і від того, чи мало їх використання вирішальне значення для засудження підсудного (див. рішення у справі «Гефген проти Німеччини» (Gäfgen v. Germany) [ВП], заява № 22978/05, п. 166, ECHR 2010, з подальшими посиланнями).

Висновки: проаналізувавши матеріали справи, суд доходить висновку, що заявник зазнав поводження, достатньо жорстокого, щоб вважатися катуванням. Отже, органи влади були зобов’язані провести розслідування відповідно до зазначених вище стандартів ефективності.

Суд вже встановлював, що небажання органів влади забезпечити оперативне та ретельне розслідування скарг підозрюваних у вчиненні кримінального злочину на жорстоке поводження становить системну проблему у розумінні статті 46 Конвенції (див. рішення від 15 травня 2012 року у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пп. 173-180). Суд вважає, що обставини цієї справи знову вказують на вищезазначену проблему.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції), право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: катування, вибиття показань, презумпція невинуватості, судово-медична експертиза, використання електричного струму