Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 26 лютого 2015 року

у справі «Заїченко проти України (№ 2)»

за заявою № 45797/09

Щодо незаконного поміщення до психіатричного закладу

Фабула справи: заявник у різні періоди ініціював у національних судах численні провадження, адміністративні щодо психіатричної лікарні, цивільне про відшкодування моральної шкоди з психіатричної лікарні. Справи доходили до оскарження в судах апеляційної та касаційної інстанції, але рішення були не на користь заявника. Заявник скаржився на те, що поміщення його до психіатричної лікарні та тримання в ній здійснювалося у порушення його прав передбаченими приписами Конвенції. Заявник скаржився на те, що його право на свободу і особисту недоторканність було порушено постановою місцевого суду, якою було призначено ще одну стаціонарну психіатричну експертизу. Заявник скаржився на те, що збирання органами внутрішніх справ відомостей про нього на підставі вказівок місцевого суду порушило його право на повагу до його приватного життя. Заявник скаржився на те, що провадження щодо нього у справі про адміністративне правопорушення було несправедливим і необґрунтовано тривалим. Він також скаржився, що його було примушено пройти психіатричну експертизу, застосовану тільки у кримінальних провадженнях. Заявник також скаржився на незаконне проникнення до його квартири та крадіжку його майна у той час, коли він перебував у лікарні. Він скаржився на те, що шляхом поміщення його до психіатричного закладу національні суди покарали його за висловлення незгоди з «існуючими у … частини суспільства … політичними, моральними, правовими, релігійними і культурними цінностями». Насамкінець, заявник скаржився, що хоча він ніколи не був одружений, органи влади помилково вирішили отримати характеристику на нього від його неіснуючої колишньої дружини.

Правове обґрунтування: суд нагадує, що ст. 5 Конвенції, наряду зі ст.ст.2,3,4, закріплює одне з найбільш важливих прав, які захищають фізичну безпеку людини, а тому її важливість у демократичному суспільстві є надзвичайною (див. рішення у справах «Маккей проти Сполученого Королівства» (McKay v. the United Kingdom) [ВП], заява № 543/03, п. 30, ECHR 2006-X, і «Шторк проти Німеччини» (Storck v. Germany), заява № 61603/00, п. 102, ECHR 2005-V).

Суд вже неодноразово постановляв, що тримання особи під вартою є настільки серйозним заходом, що його застосування є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі, заходи було розглянуто і визнано недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, що можуть вимагати тримання відповідної особи під вартою. Це означає, що відповідність позбавлення свободи національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин (див., наприклад, рішення у справах «Вітольд Літва проти Польщі» (Witold Litwa v. Poland), заява № 26629/95, п. 78, ECHR 2000-III, та «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) [ВП], заява № 36760/06, п. 143, ECHR 2012).

Навіть якщо зазначене тримання не ґрунтувалося у вузькому розумінні (stricto sensu) на висновку про психічне захворювання заявника, а радше мало на меті його експертизу, це тримання слід проаналізувати з точки зору підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Варбанов проти Болгарії» (Varbanov v. Bulgaria), заява № 31365/96, пп. 48-49, ECHR 2000‑X, та «C.B. проти Румунії» (C.B. v. Romania), заява № 21207/03, пп. 49, 57 і 59, від 20 квітня 2010 року).

Тримання під вартою особи, яка вважається психічно хворою, має відповідати цілям п.1 ст.5 Конвенції, що полягає у запобіганні позбавлення осіб свободи у свавільний спосіб, а також відповідати цілям обмеження, зазначеного у підпункті «е». У зв’язку з останнім суд повторює, що відповідно до його усталеної практики особа не може вважатися «психічно хворою» та бути позбавлена волі, якщо не дотримано трьох нижченаведених мінімальних умов: по-перше, об’єктивна медична експертиза повинна достовірно встановити, що особа є психічно хворою; по-друге, психічний розлад має бути таким, що обумовлює примусове тримання особи у психіатричній лікарні; по-третє, необхідність продовжуваного тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості такого захворювання (див. рішення у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands), від 24.10. 1979 року, п. 39, Series A № 33).

Суд також наголошує на тому, що жодне позбавлення свободи особи, яка вважається психічно хворою, не може розглядатися як таке, що відповідає підпункту «е» п.1 ст.5 Конвенції, якщо воно було призначене без висновку медичного експерта. Суд нагадує, що термін «потерпілий» у контексті ст.34 Конвенції означає особу, на яку безпосередньо вплинули дії або бездіяльність, про які йдеться (див. рішення в у справі «Люді проти Швейцарії» (<...>), від 15.06.1992 року, п. 34, Series A № 238).

Висновки: у цій справі єдиною підставою поміщення заявника до психіатричної лікарні були сумніви судді щодо стану психічного здоров’я заявника, які випливали з образливих та грубих висловів заявника щодо інших суддів. Суддя призначив стаціонарну психіатричну експертизу заявника, що означало поміщення його до психіатричної лікарні на строк до 30 діб, без отримання попереднього медичного висновку та за відсутності у матеріалах справи будь-яких медичних або інших документів, які б обумовлювали таке рішення. Суд вважає, що попередня психіатрична експертиза, проведена принаймні на основі його листів, які викликали занепокоєння судді з приводу стану психічного здоров’я заявника, – була не тільки можливою, а й необхідною.

Суд також надає ваги тому факту, що обставини справи не свідчили про невідкладність. Так, заявник добровільно з’явився до суду та не виявляв будь-якої агресивної поведінки. Хоча законодавством України передбачено інші форми судово-психіатричних експертиз, які передбачають менше втручання, наприклад амбулаторне обстеження або експертиза під час судового засідання, жоден з цих варіантів не розглядався.

Більше того, Суд зауважує існування прогалини у відповідному національному законодавстві. Хоча застосовні положення національного законодавства передбачають доволі конкретні гарантії щодо судово-психіатричних експертиз, які проводяться в рамках кримінального або цивільного провадження, проведення таких експертиз в рамках адміністративного провадження фактично залишається неврегульованим (див. пункти 65-66, 70 і 71).

Зазначені вище міркування призводять до висновку Суду, що примусове тримання заявника у психіатричній лікарні не відповідало вимогам підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п.1 ст.5 Конвенції), право на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції).

Ключові слова: образливі зауваження на адресу суддів, психіатричне лікування, психіатрична лікарня