Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 05 березня 2015 року

у справі «Котій проти України»

за заявою № 28718/09

Щодо необґрунтованого відкриття кримінального провадження

Фабула справи: щодо заявника було порушено кримінальне провадження за фактом фінансового шахрайства. Слідчий постановив оголосити заявника в розшук, вказавши, що останній не проживає за зареєстрованою в Україні адресою і його місцезнаходження невідоме. Заявника через певний час прибув до України за приватними справами, його було доправлено до правоохоронних органів та затримано. У застосуванні тримання під вартою щодо заявника місцевим судом було відмовлено. Заявник оскаржував постанови слідчого до апеляційного суду. У підсумку кримінальні провадження щодо нього були закриті, встановивши, що обвинувачення щодо заявника не знайшли свого підтвердження і у його діях не було ознак складу злочину. Запобіжний захід (підписка про невиїзд) було скасовано. Заявник скаржився на те, що його затримання було незадокументованим та свавільним. Заявник також скаржився, що його затримання слідчим і подальше тримання під вартою були незаконними, свавільними та не здійснювались на підставі обґрунтованої підозри, а також що національні органи влади не навели достатніх та відповідних підстав для обґрунтування зазначеного періоду затримання. Заявник скаржився на те, що у нього не було гарантованого права на відшкодування за незаконне затримання та тримання під вартою. Заявник скаржився за ст.8 Конвенції, що підписка про невиїзд та вилучення у нього закордонних паспортів становили незаконне та непропорційне втручання у його приватне та сімейне життя, яке значною частиною зосереджується в іншій країні. Заявник наголошував, що після відібрання у нього підписки про невиїзд і до дати подання ним заяви до суду слідчий жодного разу не викликав його для участі у будь-яких слідчих діях. Також заявник скаржився, що обмеження його права залишити територію України становило порушення ст.2 Протоколу № 4.

Правове обґрунтування: суд повторює, що будь-яке позбавлення свободи має бути законним (див. серед інших посилань рішення у справах «Бенем проти Сполученого Королівства» (Benham v. the United Kingdom), від 10.06.1996 року, п. 41, Reports 1996-III, та «Ассанідзе проти Грузії» (Assanidze v. Georgia) [ВП], заява № 71503/01, п. 171, ECHR 2004-II). «Законність» тримання під вартою за національним законом є важливим, але не завжди вирішальним чинником. Окрім цього суд також має переконатися, що тримання під вартою протягом періоду, який розглядається, відповідало меті п.1 ст.5 Конвенції, яка полягає в недопущенні свавільного позбавлення свободи (див. рішення у справі «Олексій Михайлович Захаркін проти України» (Oleksiy Mykhaylovych Zakharkin v. Ukraine), заява № 1727/04, п. 84, від 24.06.2010 року). Для того, щоб позбавлення свободи можна було вважати не свавільним у розумінні п.1 ст.5 Конвенції, відповідності цього заходу вимогам національного закону недостатньо: застосування такого заходу має також бути необхідним за конкретних обставин (див. рішення у справах «Нештяк проти Словаччини» (Nešťák v. Slovakia), заява № 65559/01, п. 74, від 27.02.2007 року; «Хайредінов проти України» (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, п. 27, від 14.10. 2010 року, та «Корнєйкова проти України» (Korneykova v. Ukraine), заява № 39884/05, п. 34, від 19.01.2012 року). Більше того, за підпунктом «с» п.1 ст.5 «обґрунтована підозра» у вчиненні злочину означає існування фактів або інформації, які можуть переконати об’єктивного спостерігача, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення (див. рішення у справі «Влох проти Польщі» (Włoch v. Poland), заява № 27785/95, п.108, ECHR 2000‑XI). Суд повторно зазначає, що п.5 ст.5 Конвенції дотримано, коли існує можливість отримати відшкодування за позбавлення свободи, здійснене з порушенням пунктів 1, 2, 3 або 4 Конвенції. Отже, право на відшкодування, закріплене п.5, означає, що порушення одного з попередніх пунктів ст.5 Конвенції було встановлено або національним органом, або Судом (див., наприклад, рішення у справі «Влох проти Польщі (№ 2)» (Włoch v. Poland (№ 2)), заява № 33475/08, п. 25, від 10.05.2011 року). Ефективне застосування права на відшкодування, гарантоване п.5 ст.5 Конвенції, має забезпечуватись із достатнім рівнем визначеності (див. рішення у справі «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) [ВП], заява № 36760/06, п. 182, від 17.01.2012 року, з подальшими посиланнями). Щодо втручання в життя заявника,то вислів «згідно із законом» вимагає, по-перше, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві. По-друге, цей вислів також стосується якості закону, про який йдеться, вимагаючи, щоб такий закон був доступний для зацікавленої особи (яка, крім того, повинна мати можливість передбачити наслідки дії такого закону щодо себе) та відповідати принципові верховенства права (див. серед інших джерел рішення у справі «Копп проти Швейцарії» (Kopp v. Switzerland), від 25.03.1998 року, п. 55, Reports 1998‑II). Для того, щоб національне законодавство відповідало вимогам Конвенції, воно має гарантувати засіб правового захисту від свавільного втручання органів державної влади у права, гарантовані Конвенцією. У питаннях, які стосуються основоположних прав, надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді не обмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права, одним з основних принципів демократичного суспільства, гарантованих Конвенцією. Відповідно, законодавство має достатньо чітко визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам влади, та порядок її реалізації (див. рішення у справі «Гіллан та Квінтон проти Сполученого Королівства» (Gillan and Quinton v. the United Kingdom, заява № 4158/05, п. 77, ECHR 2010 (витяги), з подальшими посиланнями). Існування конкретних процесуальних гарантій є у цьому контексті необхідним.

Висновки: зважаючи на вищенаведені міркування суд вважає, що затримання заявника не відповідало вимогам Конвенції. Суд також встановив, що заявника дійсно було позбавлено права на відшкодування за незаконне затримання. ЄСПЛ доходить висновку, що національне законодавство не забезпечило при застосуванні вищезазначених заходів достатніх гарантій від свавілля і воно не відповідає вимогам щодо якості законодавства у розумінні Конвенції. За цих обставин не можна стверджувати, що зазначене втручання здійснювалося «згідно із законом». Застосувавши до заявника запобіжні заходи, про якій йдеться, національні органи влади не дотрималися справедливого балансу між правом заявника на повагу до його приватного та сімейного життя, з одного боку, і суспільним інтересом у забезпеченні ефективного розслідування кримінальної справи, з іншого.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність ( п.1,5 ст.5 Конвенції), право на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції).

Ключові слова: порушення кримінальної справи, запобіжний захід, демократичне суспільство, процесуальні дії