Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 04 червня 2015 року

у справі «Руслан Яковенко проти України»

за заявою № 5425/11

Щодо неправомірного застосування тримання під вартою

Фабула справи: місцевий суд визнав заявника винним у завданні тяжких тілесних ушкоджень. Хоча за цей злочин було передбачено покарання у вигляді позбавлення волі строком від п’яти до восьми років, суд вирішив, що до заявника можна застосувати більш м’яке покарання. Зокрема суд звернув увагу на те, що заявник визнав себе винним та розкаявся. Також суд першої інстанції залишив обраний до заявника запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Як заявника, так і його захисник після закінчення строку відбування покарання подавали клопотання про звільнення з-під варти, але їх залишили без задоволення. Заявник скаржився на незаконність тримання його під вартою після відбуття покарання. Заявник також скаржився за ст.2 Протоколу № 7 до Конвенції, що його фактично було позбавлено права на оскарження вироку у кримінальній справі щодо нього.

Правове обґрунтування: суд повторює, що ст.5 Конвенції втілює основоположне право людини, а саме – захист особи від свавільного втручання держави у її право на свободу. Підпункти з «a» до «f» п.1 ст.5 Конвенції містять вичерпний перелік дозволених підстав позбавлення свободи і жодне позбавлення свободи не буде законним, якщо не відповідатиме одній з цих підстав (див. серед інших джерел рішення у справі «Остін та інші проти Сполученого Королівства» (Austin and Others v. the United Kingdom) [ВП], заяви №№ 39692/09, 40713/09 та 41008/09, п. 60, від 15.03.2012 року).Суд зазначає, що підсудний вважається таким, що перебуває під вартою «після засудження компетентним судом» у розумінні підпункту «а» п.1 ст.5 Конвенції, з моменту оголошення вироку судом першої інстанції, навіть якщо він ще не набрав законної сили і його можна оскаржити. У зв’язку з цим Суд доходив висновку, що словосполучення «після засудження» не може тлумачитися як таке, що обмежується вироком, який набрав законної сили, оскільки це виключатиме випадки затримання під час судового засідання осіб, яких за результатами судового розгляду було засуджено і які на такий судовий розгляд з’явилися, ще будучи вільними, незалежно від доступних їм засобів юридичного захисту (див. рішення у справі «Вемгофф проти Німеччини» (Wemhoff v. Germany), від 27.06.1968 року, С. 23, п. 9, Series A № 7). Більше того, особа, засуджена судом першої інстанції, яка перебуває під вартою до закінчення строку оскарження вироку, не може вважатися такою, що перебуває під вартою з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення за підпунктом «с» п.1 ст.5 Конвенції (див., зокрема, рішення у справі «Сольмаз проти Туреччини» (Solmaz v. Turkey), заява № 27561/02, п. 25, від 16.01.2007 року). У своїй практиці суд неодноразово зазначав, що він бере до уваги значні розбіжності серед держав-учасниць Конвенції стосовно питання про те, чи розпочинається відлік строку відбування покарання особою, засудженою судом першої інстанції, тоді як розгляд апеляційної скарги ще триває. Раніше суд встановлював, що різні форми попереднього ув’язнення, яке не було частиною призначеного покарання у вигляді позбавлення волі, становили ув’язнення заявника «після засудження компетентним судом» (див., наприклад, вищезазначене рішення у справі «Ван Дроогенбрук проти Бельгії» (Van Droogenbroeck v. Belgium), пп. 33-42; рішення у справах «М. проти Німеччини» (M. v. Germany), заява № 19359/04, п. 96, ECHR 2009; та «Джеймс, Уеллс та Лі проти Сполученого Королівства» (James, Wells and Lee v. the United Kingdom), заяви №№ 25119/09, 57715/09 та 57877/09, пп. 197-199, від 18.09.2012 року). За таких обставин відповідне тримання під вартою не було частиною покарання, а радше випливало з «іншого заходу, пов’язаного з позбавленням свободи». Суд зазначає, що загалом Договірні Сторони мають широкі межі свободи розсуду щодо визначення порядку реалізації права, передбаченого ст.2 Протоколу № 7 до Конвенції (див. рішення у справі «Кромбах проти Франції» (Krombach v. France), заява № 29731/96, п. 96, ECHR 2001‑II). Як випливає з практики Суду, цим положенням в основному регулюються інституційні питання, такі як доступ до апеляційного суду або обсяг перегляду в апеляційному порядку (див, наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Пешті та Фродль проти Австрії» (Pesti and Frodl v. Austria), заяви № 27618/95 та № 27619/95, від 18.01.2000 року). У контексті питання доступу суд вважає прийнятним, зокрема, те, що у деяких країнах підсудний, який бажає оскаржити рішення суду, інколи повинен отримати на це дозвіл. Однак принципом усталеної практики є те, що будь-які обмеження права на перегляд, що містяться у національному законодавстві, мають за аналогією з правом на доступ до суду, який закріплено п.1 ст.6 Конвенції, переслідувати законну мету та не порушувати саму суть цього права (див. вищенаведене рішення у справі «Кромбах проти Франції» (Krombach v. France), п. 96; рішення у справах «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine), заява № 61406/00, п. 59, від 6.09.2005 року; та «Галстян проти Вірменії» (Galstyan v. Armenia), заява № 26986/03, п. 125, від 15.11.2007 року). Суд повторює, що Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними.

Висновки: у цій справі національним органам влади знадобилося дві доби для організації звільнення заявника з-під варти після того, як із набранням вироком законної сили припинили існувати підстави тримання його під вартою. Зважаючи на помітне місце, яке право на свободу займає у демократичному суспільстві, держава-відповідач має вдатись до всіх сучасних засобів зв’язку для мінімізації затримки виконання постанови про звільнення заявника з-під варти, як цього вимагає відповідна практика. Суд не вважає, що у цій справі органи влади України виконали цю вимогу. Із цього випливає, що тримання заявника під вартою впродовж вказаного періоду не було виправданим згідно з пунктом 1 статті 5 Конвенції. Суд зазначає, що національні суди вважали за необхідне залишити в силі обраний заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до набрання вироком суду першої інстанції законної сили навіть після того, як призначений йому цим вироком строк ув’язнення вже закінчився. Відповідно, суд погоджується з аргументом заявника про те, що ціною за здійснення його права на оскарження була б його свобода, тим більше, що тривалість тримання його під вартою була б невизначеною. Тому суд вважає, що ці обставини порушили саму суть його права, закріпленого ст. 2 Протоколу 7 до Конвенції.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (ст.5 Конвенції), право на оскарження у кримінальних справах (ст.2 Протоколу №7).

Ключові слова: надмірність строків, запобіжний захід, відбування покарання, перегляд справи, оскарження рішення суду