Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 06 жовтня 2015 року

у справі «Карпюк та інші проти України»

за заявами № 30582/04 та № 32152/04

Щодо обмеження права на проведення мирних зібрань

Фабула справи: заявники, які були учасниками націоналістичної партії, взяли участь у політичному мітингу. Їм було пред’явлено обвинувачення в організації масових заворушень та участі у них. Місцевим судом заявників було визнано винними у організації масових заворушень та активній участі у них. Заявники скаржились, що їх затримання і засудження порушили їх права за статтями 10 і 11 Конвенції, оскільки їх переслідували за участь у русі «Україна без Кучми» та вираження критичних поглядів щодо Президента. Вони стверджували, що дії міліції мали на меті спровокувати протестувальників з метою їх подальшого переслідування, а отже придушення протестного руху. Таким чином, їхні затримання і засудження становили політичне переслідування.

Правове обґрунтування: свобода вираження поглядів та свобода мирних зібрань у цій справі тісно пов’язані між собою. Проте Суд вважає, що у скаргах заявників робиться наголос на тому, що їх було разом з іншими засуджено за участь у політичному мітингу. Суд нагадує, що у згаданій справі «Галстян проти Вірменії» (Galstyan v. Armenia), (пп. 95-96), в якій заявника було затримано та засуджено за його поведінку під час демонстрації, Суд дійшов висновку про відсутність необхідності розглядати скаргу за статтею 10 Конвенції окремо від статті 11 Конвенції (див. в якості інших прикладів такого підходу рішення у справі «Езлен проти Франції» (Ezelin v. France), від 26 квітня 1991 року, п. 35, Series A № 202, згадане рішення у справі «Швабе та М.Г. проти Німеччини» (Schwabe and M.G.), п. 101, і рішення у справі «Прімов та інші проти Росії» (Primov and Others v. Russia), заява № 17391/06, п. 91, від 12 червня 2014 року). У Суду немає підстав відходити від цього підходу і у цій справі.

Отже, Суд доходить висновку, що за обставин справи статтю 10 Конвенції слід вважати lex generalis щодо статті 11 Конвенції , яка є lex specialis. Отже, нема необхідності розглядати скаргу окремо за статтею 10.

З іншого боку, незважаючи на її автономну роль та конкретну сферу застосування, стаття 11 Конвенції у цій справі також має розглядатись у світлі статті 10 Конвенції. Захист особистої думки, гарантований статтею 10 Конвенції, є одним із завдань свободи мирних зібрань, закріпленої у статті 11 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Езлен проти Франції» (Ezelin v. France), п. 37).

Втручання у право на свободу мирних зібрань порушуватиме статтю 11 Конвенції, якщо не буде доведено, що воно «встановлене законом», переслідує одну або більше легітимних цілей за пунктом 2 цієї статті та є «необхідним в демократичному суспільстві» (див., наприклад, згадане рішення у справі «Швабе та М.Г. проти Німеччини» (Schwabe and M.G. v. Germany), п. 107).

Суд нагадує, що вираз «є необхідними в демократичному суспільстві» означає, що втручання відповідає «нагальній соціальній потребі» і, зокрема, є пропорційним до переслідуваної легітимної цілі. При оцінці пропорційності втручання переслідуваній цілі варто брати до уваги такі фактори, як характер і суворість застосованого покарання (див., наприклад, згадану ухвалу щодо прийнятності у справі «Османі та інші проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» (Osmani and Others v. the former Yugoslav Republic of Macedonia).

Суд має також встановити, чи причини, наведені національними органами влади для обґрунтування втручання, були «відповідними і достатніми». При цьому Суд повинен переконатися у тому, що національні органи влади застосували стандарти, які відповідали принципам, втіленим у статті 11 Конвенції, та, більше того, що вони ґрунтували свої рішення на прийнятній оцінці відповідних фактів (див. рішення у справі «Об’єднана комуністична партія Туреччини та інші проти Туреччини» (United Communist Party of Turkey and Others v. Turkey), від 30 січня 1998 року, п. 47, Reports of Judgments and Decisions 1998‑I, і згадане рішення у справі «Станков і Об’єднана македонська організація «Ілінден» проти Болгарії» (Stankov and the United Macedonian Organisation Ilinden v. Bulgaria), п. 87).

При оцінці того, чи втручання «є необхідними в демократичному суспільстві», держави-учасника Конвенції мають певну свободу розсуду, але вона йде пліч-о-пліч з наглядом європейських установ, який охоплює як законодавство, так і рішення щодо його застосовування (див. згадані рішення у справах «Станков і Об’єднана македонська організація «Ілінден» проти Болгарії» (Stankov and the United Macedonian Organisation Ilinden v. Bulgaria), п. 87, і «Баррако проти Франції» (Barraco v. France), п. 42).

Висновки: санкція за дії заявників щодо організації масових безпорядків та підбурювання до насильства під час подій могла бути зумовлена вимогами громадської безпеки, проте тривалі строки позбавлення волі, призначені їм в якості покарання, не були пропорційні легітимній цілі, яка переслідувалась.

Констатовані порушення: право на справедливий суд ( п.1, пп. “с”, “d” п.3 ст.6 Конвенції), свобода зібрань та об’єднань ( ст.11 Конвенції).

Ключові слова: протести, мирні зібрання, запобіжні заходи, нелюдське поводження, право на захист