Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 16 липня 2015 року

у справі «Темченко проти України»

за заявою № 30579/10

Щодо розумного строку тримання під вартою

Фабула справи: заявника було затримано за підозрою в одержанні хабара на посаді ректора університету та було поміщено під варту. Місцевий суд призначив заявникові покарання у вигляді позбавлення волі за одержання хабара. Апеляційний суд змінив вирок та призначив заявникові покарання у вигляді позбавлення волі і звільнив його від відбування покарання з випробуванням. Того ж дня заявника було звільнено. Під час тримання під вартою заявник подавав клопотання про зняття з нього цього запобіжного заходу. Зазначав, що стан його здоров’я є несумісним з тримання його під вартою та що, оскільки він більше не обіймає посаду ректора, він не може перешкоджати слідству. Але у задоволенні клопотань було відмовлено. Заявник скаржився, що загальна тривалість досудового тримання його під вартою була невиправданою.

Правове обґрунтування: як неодноразово встановлював у своїй практиці Суд, розумність строку тримання під вартою ніколи не оцінюється абстрактно. Іншими словами, пункт 3 статті 5 Конвенції не може вважатися таким, що безумовно дозволяє тримання під вартою, якщо тривалість такого тримання не перевищує певного строку. Обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке, має бути переконливо продемонстроване органами влади(див., наприклад, рішення у справі «Шишков проти Болгарії» (Shishkov v. Bulgaria), заява № 38822/97, п. 66, ECHR 2003‑I). Суд наголошує на тому, що тривале існування обґрунтованої підозри у вчиненні затриманою особою злочину є обов’язковою умовою (sine qua non) законності її продовжуваного тримання під вартою, але із закінченням певного періоду часу такої підозри вже недостатньо. У таких випадках Суд має встановити, чи інші підстави, наведені судовими органами, продовжують виправдовувати позбавлення особи свободи. Якщо такі підстави є «відповідними» і «достатніми», Суд має також з’ясувати, чи виявили відповідні національні органи влади «особливу старанність» під час цього провадження (див. рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy ) [ВП], заява № 26772/95, п. 153, ECHR 2000‑IV).

Суд також зауважує, що первісне затримання заявника ґрунтувалося на серйозності обвинувачень проти нього, а також на інших підставах, таких як імовірність його ухилення від слідства і суду та перешкоджання слідству. Хоча спочатку тримання заявника під вартою, можливо, було виправдане цими підставами, після спливу певного проміжку часу суди були зобов’язані надати більш чіткі підстави для продовження тримання під вартою (див. рішення у справі «Гавула проти України» (Gavula v. Ukraine), заява № 52652/07, пп. 89-90, від 16 травня 2013 року). Проте вони неодноразово посилалися на ті ж підстави і не надавали жодних конкретних відомостей. Зокрема, вони не пояснили, в який спосіб заявник може вплинути на свідків та перешкодити слідству. Суд також зазначає, що доводи заявника стосовно, як стверджувалося, неналежності лікування, яке він отримав у СІЗО, також не було розглянуто належним чином (див. пункт 91).

Висновки: Суд часто встановлював порушення пункту 3 статті 5 Конвенції за подібних обставин (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Доронін проти України» (Doronin v. Ukraine), заява № 16505/02, пп. 63-64, від 19 лютого 2009 року, та згадане вище рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), пп. 79-81, 99 і 101). Суд вважає, що Уряд не надав жодних фактів або переконливих аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку у цій справі. Відповідно, було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність ( п.1, 3, 4, 5 ст.5 Конвенції), право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).

Ключові слова: неправомірна вигода, запобіжний захід, медичне обстеження, правильне харчування