Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 16 липня 2015 року

у справі «Мамчур проти України»

за заявою № 10383/09

Щодо порушення батьківських прав на участь у вихованні дитини

Фабула справи: з дитинства заявник має ІІ групу інвалідності. Він, зокрема, має обмежену здатність до пересування – він може ходити лише на милицях. Був одружений та мав двох дітей. Дружина заявника вирішила переїхати до іншого місця та забрала з собою трирічну спільну з заявником доньку. Після цього вона звернулася до суду з позовом про стягнення аліментів. Заявник заперечив цей позов, бо він не “залишав родину”. Згодом дружина померла, та було розпочато провадження з призначення опікуна над дитиною. Суд призначив опікуном дитини матір дружини заявника. Він звертався до місцевого суду з позовом про повернення доньки, але суд не задовольнив його. Апеляційний та касаційний суди також не підтримали позиції заявника. Позов про скасування опіки бабусі над дитиною також не було задоволено. Заявник скаржився, що його спілкуванню перешкоджали та що він не міг взяти участь у вихованні дитини. Він вважав, що органи влади не захистили його батьківські права. Заявник скаржився, що через його стать та інвалідність він зазнав дискримінації органів влади, включаючи суди, що надали перевагу бабусі дитини при вирішенні справи щодо виховання дитини. Після закінчення судового провадження він, як стверджується, продовжував зазнавати дискримінації у здійсненні його батьківських прав. Заявник також скаржився на те, що суди, які розглядали його справу, були упередженими, не застосували відповідне законодавство, несправедливо обмежили його процесуальні права, а також що їх рішення були несправедливими, дискримінаційними та необґрунтованими.

Правове обґрунтування: у зв’язку з основною гарантією права взаємного використання батьками та дитиною присутності один одного, Суд неодноразово встановлював, що ст. 8 Конвенції включає як право батьків на вжиття заходів для повернення дитини, так і обов’язок національних органів влади вживати такі заходи (див. серед інших джерел, рішення у справі «Ігнакколо-Зеніде проти Румунії» (Ignaccolo-Zenide v. Romania), заява №31679/96, п. 94, ЄСПЛ 2000-I). Зазначене застосовується не лише у справах, пов’язаних із обов’язковим відібранням дітей на державне утримання та вжиттям заходів соціального захисту, а також у справах, у яких між батьками та іншими членами сім’ї дитини виникає спір щодо спілкування з дитиною та її проживання (див., рішення у справі «Хокканен проти Фінляндії» (Hokkanen v. Finland), від 23.09.1994 року, п. 55, Series A № 299, та у справі «Фуска проти Румунії» (Fuşcă v. Romania), заява №34630/07, п. 34, від 13.07.2010 року). Обов’язок національних органів влади вживати заходів щодо сприяння спілкуванню того з батьків, хто не є опікуном, з дитиною не є безумовним (див., рішення у зазначеній справі Хокканен, п. 58). Негайне встановлення спілкування може виявитися неможливим, а тому можуть знадобитись попередні та поступові заходи. Більше того, таке спілкування, а також його характер та обсяг обумовлюватиметься обставинами кожної справи та зрештою визначатиметься з урахуванням основних інтересів дитини. Незважаючи на те, що національні органи влади зобов’язані максимально сприяти такій взаємодії, будь-який обов’язок застосування примусу з цих питань має бути обмежено, оскільки мають бути враховані інтереси, а також права та свободи усіх зацікавлених осіб, із наданням першочергової важливості основним інтересам дитини та її правам за статтею 8 Конвенції (див., серед іншого, рішення у справі «Йохансен проти Норвегії» (Johansen v. Norway), від 7.08.1996 року, п. 78, Reports of Judgments and Decisions 1996-III, та у справі Хокканен, згадане вище, п. 58). Вирішальним є питання щодо того, чи було вжито національнами органами влади для сприяння спілкуванню усіх необхідних заходів, що звичайно можуть вимагатись за конкретних обставин кожної справи (див., рішення у справі Хокканен, зазначено вище, п. 58, та у справі Ігнакколо-Зеніде, зазначене вище, п. 96). У цьому контексті, відповідність дій або заходів має бути оцінено за швидкістю їх виконання, оскільки плин часу може мати непоправні наслідки для відносин дитини з тим із батьків, хто не проживає з нею (див., рішення у справі Ігнакколо-Зеніде, згадане вище, п. 102). Суд повторює, що ст.14 Конвенції не існує незалежно від інших статей, але відіграє важливу роль, доповнюючи інші положення Конвенції та протоколів до неї, оскільки надає захист особам, які перебувають у подібних ситуаціях, від будь-якої дискримінації у здійсненні прав, викладених у цих положеннях.

Висновки: відсутність спілкування із заявником, можливість возз’єднання заявника з його дочкою не було розглянуто та жодної спроби сприяння такому возз’єднанню не було зроблено. Інтересам заявника щодо опікування своєю дитиною та взяття повної відповідальності за її виховання, як і інтересам дитини щодо збереження тісних зв’язків з її батьком та зведеною сестрою, не було приділено майже жодної уваги. Суд зазначає, що, хоча зазначений захід не спричинив постійного розриву сімейних зв’язків та у заявника офіційно залишалось право на доступ до дитини та на участь у її вихованні, національні органи влади не доклали жодних зусиль, щоб допомогти заявнику у здійсненні його батьківських прав, а відтак відповідні правові гарантії було використано поверхово.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя ( ст.8 Конвенції).

Ключові слова: інтереси дитини, опікунство, інвалідність, повноцінне виховання дитини, дискримінаційне відношення