Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 21 грудня 2017 року

у справі «Фельдман та банк «Слов'янський» проти України»

за заявою № 42758/054

Щодо недотримання права на справедливий судовий розгляд у зв’язку з відсутністю можливості домогтися незалежного перегляду заходів, застосованих НБУ

Фабула справи: заявники скаржилися на неможливість домогтися перегляду постанови Національного банку України (далі – НБУ) від 11 січня 2001 року судом у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції. Вони також скаржилися, що постанова НБУ та заходи, вжиті податковим органами щодо активів банку-заявника, суперечили ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Банк-заявник скаржився за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, що постанова НБУ від 11 січня 2001 року була незаконною і неспівмірною та що в нього не було можливості домогтися незалежного перегляду заходів, застосованих НБУ, оскільки національні суди не вирішили відповідні питання.

У лютому та березні 2000 року національними органами влади було порушено дві кримінальні справи за обвинуваченням керівництва банку-заявника в ухиленні від сплати податків та зловживанні службовим становищем. 11 січня 2001 року НБУ прийняв постанову «Про ліквідацію комерційного акціонерного банку «Слов’янський».

Перший заявник, який на той час перебував під вартою, оскаржив до суду постанову НБУ. Перший заявник наголошував, що після прийняття постанови банк-заявник не мав змоги самостійно захищати свої права та інтереси. Він додав, що постанова завдала шкоду інтересам акціонерів банку-заявника, у тому числі і йому самому.

Зрештою Верховний Суд України закрив провадження, вирішивши, що скарга не підлягала розгляду. Він дійшов такого висновку: «... Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що Фельдман Б.М. звернувся до суду як акціонер банку «Слов’янський», проте вимог про захист своїх прав та свобод не заявляв, а фактично діяв в інтересах комерційного акціонерного банку «Слов’янський», не маючи на це відповідних повноважень”.

Правове обгрунтування: у випадках, коли рішення, прийняті адміністративними органами влади, що визначають права та обов’язки цивільного характеру, самі по собі не відповідають вимогам ст. 6 Конвенції, необхідно, щоб такі рішення у подальшому підлягали контролю з боку «судового органу, який має повну юрисдикцію» та забезпечує гарантії цієї статті (див. рішення у справах «Альберт і Ле Конт проти Бельгії» (Albert and Le Compte v. Belgium), від 10 лютого 1983 року, Серії А № 58, пункт 29, «Ортенберг проти Австрії» (Ortenberg v. Austria), від 25 листопада 1994 року, Серії А № 295-В, пункт 31, та «Брайан проти Сполученого Королівства» (Bryan v. the United Kingdom), від 22 листопада 1995 року, Серії А № 335-А, пункт 40).

Не можна обґрунтовано стверджувати, що перший заявник мав змогу звернутися до господарських судів з такою скаргою. Ці суди розглядали скарги, подані юридичними особами, і фізичні особи могли ініціювати провадження в порядку господарського судочинства лише, якщо вони діяли як суб’єкти підприємницької діяльності, чого не було у випадку першого заявника (див. пункт 21). За будь-яких обставин із позиції Верховного Суду України вбачалося, що перший заявник, як акціонер, не мав права ініціювати провадження у будь-якому суді, у тому числі й господарських судах.

Перша та найголовніша вимога ст. 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання з боку органу влади у мирне володіння майном має бути законним: друге речення першого абзацу надає право позбавляти власності лише «на умовах, передбачених законом», при цьому у другому абзаці визнається право держав здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Крім того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП] (Iatridis v. Greece) [GC], заява № 31107/96, пункт 58, ЄСПЛ 1999-II).

Адміністративна процедура, яка призвела до оскаржуваних заходів, була повністю покладена на НБУ, який користувався широкою свободою розсуду у цій сфері, і не вбачається, що були забезпечені належні гарантії незалежності та неупередженості в процесі прийняття рішень. Ці гарантії були особливо актуальними у цій справі з огляду на причетність НБУ до ситуації банку-заявника внаслідок застосування попередніх заходів впливу до прийняття оскаржуваної постанови від 11 січня 2001 року (див. пункти 9 та 11) та враховуючи інші обставини, які склалися навколо банку-заявника та першого заявника на момент подій (див. пункти 7 та 8). Крім того, ніщо не свідчить про те, що адміністративна процедура, в результаті якої було прийнято постанову НБУ від 11 січня 2001 року, передбачала будь-яку ефективну участь керівництва банку з метою надання йому можливості викласти свою позицію щодо ситуації та, за необхідності, висунути заперечення проти запланованих заходів до їх застосування. Ніщо не свідчить про те, що будь-які обґрунтовані міркування, у тому числі терміновість і надзвичайні обставини, переважили необхідність такої ефективної участі у процедурі (див. там само, пункт 136).

Не було ефективних ретроспективних засобів юридичного захисту, які би банк-заявник міг використати щодо постанови НБУ. Зокрема, наведений аналіз за п. 1 ст. 6 Конвенції довів, що банк-заявник не мав доступу до суду для оскарження заходів, застосованих НБУ.

Висновки: банк-заявник не мав доступу до суду у спорі щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Втручання у право банку-заявника володіти своїм майном не супроводжувалося достатніми гарантіями проти свавілля, а, отже, було незаконним у розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Зазначені міркування є достатніми для того, щоб Суд встановив, що було порушення цього положення.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції) та захист власності (п. 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції).

Ключові слова: приватна власність, процедура ліквідації банку, доступ до правосуддя, адміністрація банку, юридична особа