Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 03 грудня 2015 року

у справі «Ярошовець та інші проти України»

за заявами № 74820/10 та іншими

Щодо надмірної тривалості кримінальних проваджень та жорстокого поводження з підозрюваними

Фабула справи: заявники разом з іншими двома особами були обвинуваченими у кримінальній справі. Висунуті проти них обвинувачення включали низку епізодів жорстокого поводження, крадіжки, вимагання та зловживання владою або службовим становищем, які заявники, як стверджувалося, вчинили під час їх служби в міліції. До закінчення досудового розслідування до них застосовувалось тримання під вартою. Місцевий суд визнав заявників винними та призначив їм покарання у вигляді позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади у правоохоронних органах, а також з конфіскацією належного їм майна. Виконання вироку щодо другого заявника було відстрочено на три роки. Суд постановив тримання решти заявників під вартою в очікуванні набрання вироком законної сили. Справа щодо заявників неодноразово переглядалася, змінювалися вироки судами апеляційної та касаційної інстанцій. Заявники скаржилися на жорстоке поводження з ними працівників міліції, неналежну медичну допомогу четвертому заявнику. умови перевезення та умови тримання в камерах під час перевезення, порушення права на побачення із близькими.

Перший заявник також скаржився на жорстоке поводження, вказував, що працівник міліції бив його та погрожував йому насильством за відмову відповідати на запитання щодо злочинів, у вчиненні яких він підозрювався. Четвертий заявник також скаржився на ненадання медичної допомоги в СІЗО.

Згідно з твердженнями заявників, за винятком другого заявника, під час перевезення їх до суду і назад їх протягом декількох годин тримали у переповнених спеціальних автомобілях, не обладнаних системами опалення та належною вентиляцією. Таким чином, влітку вони страждали від спеки, а взимку – від морозу. Проїзд до суду у спеціальних автомобілях займав кілька годин, а у деяких випадках після повернення до СІЗО заявники мали очікувати у цих автомобілях по кілька годин, поки проводилися перевірки щодо забезпечення безпеки. Зазначені заявники стверджували, що у таких умовах їх перевозили більше ніж 200 разів.

Правове обґрунтування: коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке з нею поводження працівників міліції або інших представників держави, яке було таким, що порушує ст.3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за ст.1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені в... Конвенції» за своєю суттю вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Так само, як і розслідування за ст.2 Конвенції, таке розслідування має бути спроможним призвести до встановлення та покарання винних. В іншому випадку загальна юридична заборона катування та нелюдського і такого, що принижує людську гідність, поводження та покарання була б неефективною на практиці, і в деяких випадках представники держави могли б фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем (див., серед інших джерел, рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, пп. 131, ECHR 2000-IV). Розслідування серйозних тверджень про жорстоке поводження має бути ретельним. Це означає, що державні органи завжди повинні добросовісно намагатись з’ясувати, що трапилось, і не покладатися на поспішні та необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати такі висновки як підставу для своїх рішень (див., наприклад, вищезазначене рішення у справі «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), п. 183). Вони повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події, включаючи, серед іншого, покази свідків та висновки судово-медичних експертиз (див. рішення у справах «Танрікулу проти Туреччини» (Tanrıkulu v. Turkey) [ВП], заява № 23763/94, пп. 104 et seq., ECHR 1999‑IV, та «Гюль проти Туреччини» (Gül v. Turkey), заява № 22676/93, п. 89, від 14.12.2000 року). Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді встановленню походження тілесних ушкоджень та винних осіб, є загрозою недотримання цього стандарту.

Суд неодноразово наголошував на тому, що охорона здоров’я ув’язнених осіб повинна забезпечуватися належним чином (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі»). Відсутність належної медичної допомоги може становити поводження, що суперечить ст. 3 Конвенції (див. рішення у справах «Ільхан проти Туреччини»). У своїй практиці Суд також встановлював, що лише факт огляду ув’язненого лікарем та призначення йому певного виду лікування не може автоматично призвести до висновку, що надана медична допомога була достатньою (див. рішення у справі «Хумматов проти Азербайджана» (Hummatov v. Azerbaijan), заяви № 9852/03 та №13413/04, п. 116, від 29.11.2007 року).

Суд неодноразово наголошував на тому, що страждання і приниження у будь-якому випадку мають перевищити той рівень страждань і приниження, який є невід’ємним елементом певної форми законного поводження чи покарання. Заходи позбавлення особи свободи часто можуть містити такий елемент. Згідно із зазначеним положенням держава повинна забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а спосіб і метод виконання покарання не завдають їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою, і щоб з урахуванням практичних вимог ув’язнення належним чином забезпечувалися охорона здоров’я такої особи та її благополуччя (див. рішення у справі «Калашніков проти Росії» (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, п. 95, ECHR 2002‑VI).

Суд повторює, що пп. «а» п.1 ст.5 Конвенції дозволяє «законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом». Слово «засудження» (французькою “condamnation”) у розумінні підпункту «а» п.1 ст.5 Конвенції слід розуміти як висновок про винуватість особи після встановлення згідно із законодавством факту вчинення правопорушення (див. рішення у справах «Гуццарді проти Італії» (Guzzardi v. Italy), від 6.11.1980 року, п. 100, Series A № 39), так і призначення покарання або іншого заходу, пов’язаного з позбавленням свободи (див. рішення у справі «Ван Дроогенбрук проти Бельгії» (Van Droogenbroeck v. Belgium), від 24.06.1982 року, п. 35, Series A № 50; та, у якості більш нової практики – рішення у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Río Prada v. Spain ) [ВП], заява №42750/09, п. 123, ECHR 2013). Суд повторює, що розумність тривалості провадження має визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи і поведінка заявника та відповідних органів (див. серед багатьох інших джерел рішення у справі «Пелісьє та Сассі проти Франції» (Pélissier and Sassi v. France) [ВП], заява № 25444/94, п. 67, ECHR 1999-II).

Висновки: розслідування скарги першого заявника на жорстоке поводження не було ретельним, оскільки за його результатами не було встановлено походження тілесних ушкоджень заявника. Уряд належним чином не довів, що тілесних ушкоджень першому заявникові було загалом завдано за обставин, що виключають жорстоке поводження під час тримання під вартою в міліції. Відповідно першого заявника було піддано нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню. ЄСПЛ доходить висновку, що четвертому заявникові надавалася належна медична допомога. Умови перевезення ув’язнених і умови тримання під час перевезення призвели до встановлення порушення ст.3 Конвенції Також підтвердилася скарга на незаконність факту та строків тримання під вартою.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність ( п.п.1,3 ст.5 Конвенції), право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції)

Ключові слова: нелюдське поводження, запобіжні заходи, перегляд справи, зміна вироку, медична допомога, лікування підозрюваного, побачення з близькими родичами, тривалість провадження