Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 14 січня 2016 року

у справі «Будан проти України»

за заявою № 38800/12

Щодо обґрунтованості рішення про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою

Фабула справи: заявника та М. було затримано міліцією при спробі продати мобільний телефон, який вони знайшли у викраденій сумці. 28 травня 2012 року заявникові було пред’явлено обвинувачення у вчиненні грабежу. Того ж дня слідчий В. надіслав до районного суду подання про обрання заявникові в якості запобіжного заходу тримання під вартою. Він зазначив, що заявник обвинувачується у вчиненні тяжкого злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі строком до семи років, та що,перебуваючи на свободі, він може перешкодити встановленню істини у кримінальній справі, переховуватись від слідства та суду, продовжувати злочинну діяльність, оскільки походить з бідної сім’ї і не отримує від неї жодної фінансової підтримки, за місцем своєї реєстрації не проживає, і «з раннього віку займається жебракуванням по всій території України». Слідчий також зазначив, не надавши додаткових пояснень, що у разі звільнення заявник може вплинути на потерпілу. Того дня суд дійшов висновку про обґрунтованість подання слідчого та постановив взяти заявника під варту. 13 червня 2012 року апеляційний суд залишив постанову від 1 червня 2012 року без змін.

Заявник скаржився, що висновок районного суду про те, що він веде жебрацький спосіб життя, може ухилятись від слідства і суду або продовжувати злочинну діяльність, не підтверджувався жодними доказами, а отже взяття його під варту є незаконним.

Заявник стверджував, що 24, 25 і 26 травня 2012 року, «позбавив[ши] [його] сну» і «із застосуванням [до нього] насилля», працівники міліції змусили його підписати документи, що за змістом не відповідали наданим ним раніше усним показам.

Правове обґрунтування: Суд зазначає, що для того, щоб позбавлення свободи можна було вважати несвавільним, недостатньо лише відповідності цього заходу вимогам національного законодавства; він також має бути необхідним за конкретних обставин. Тримання під вартою відповідно до пп. «с» п. 1 ст. 5 Конвенції має відповідати вимозі щодо пропорційності, яка вимагає існування обґрунтованого рішення, у якому здійснюється оцінка відповідних аргументів «за» і «проти» звільнення (див. рішення у справі «Корнєйкова проти України» (Korneykova v. Ukraine), заява № 39884/05, п. 43, від 19 січня 2012 року, з подальшими посиланнями). Аргументи «за» і «проти» звільнення, у тому числі ризик перешкоджання обвинуваченим належному здійсненню провадження, не можуть оцінюватися абстрактно, а обґрунтованим рішенням є таке, що підтверджується фактичними доказами. Органи влади повинні оцінити, чи є взяття заявника під варту конче необхідним для забезпечення його присутності в суді, та чи можуть інші, менш суворі заходи бути достатніми для досягнення цієї цілі (див. рішення у справі «Луценко проти України» (Lutsenko v. Ukraine), заява № 6492/11, п. 66, від 3 липня 2012 року). Також дуже важливим чинником оцінювання аргументів «за» і «проти» є вік обвинуваченого: взяття під варту неповнолітніх має застосовуватися лише як крайній захід і лише на якомога коротший строк (див. рішення у справі «Корнєйкова проти України» (Korneykova v. Ukraine).

Суд зауважує, що з матеріалів справи не випливає, що органами влади розглядалась можливість передачі заявника під нагляд його матері відповідно до ст. 436 КПК України, незважаючи на те, що вони знали її ім’я та місце проживання. Зокрема, немає свідчень того, що органи влади повідомили матір про затримання заявника або доклали будь-яких зусиль для збирання та розгляду інформації про її бажання та здатність впродовж розслідування забезпечувати його належну поведінку. Якщо національні суди вважали, що той факт, що заявник втік з дому, доводить нездатність його матері контролювати його поведінку, або якщо вони мали інші підстави вважати, що вона була не в змозі наглядати за ним, ці міркування мали бути чітко викладені у рішеннях суду з приводу взяття заявника під варту. Суд нагадує, що у випадку існування обставин, які могли бути підставою для взяття особи під варту, однак про які у рішеннях національних органів влади вказано не було, Суд не має своїм завданням встановлювати їх і перебирати на себе роль національних органів влади, які постановили рішення про взяття заявника під варту. Саме їм належить розглянути усі факти, що свідчать «за» і «проти» взяття під варту, та викласти їх у своїх рішеннях (див. рішення у справі «Панченко проти Росії» (Panchenko v. Russia), заява № 45100/98, п. 105, від 8 лютого 2005 року).

Висновки: національні органи влади не обгрунтували належним чином своє рішення про застосування до неповнолітнього заявника запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, яке відповідно як до міжнародних, так і національних норм могло бути застосоване лише як крайній захід.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п. 1 ст. 5 Конвенції).

Ключові слова: обрання запобіжного заходу, обгрунтування тримання під вартою, підстави для тримання під вартою, затримання неповнолітнього