Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 26 листопада 2015 року

у справі «Басенко проти України»

за заявою № 24213/08

Щодо завдання особі тілесних ушкоджень контролерами громадського транспорту

Фабула справи: заявнику під час сутички з приводу безквиткового проїзду було завдано тілесних ушкоджень з боку С. – контролера КП “Київпастранс”. Заявник скаржився, що його право на «особисту недоторканість» було порушено, внаслідок чого він зазнав серйозних ушкоджень. За ст. 6 Конвенції заявник скаржився, що кримінальне провадження щодо працівників підприємства було надмірно тривалим та що його не повідомляли про хід справи, а отже позбавили можливості оскаржити неодноразові постанови про зупинення досудового слідства.

20 листопада 2007 року суд першої інстанції розглянув справу по суті у присутності С., його захисника, прокурора, але за відсутності заявника. Суд першої інстанції, заслухавши думку сторін та встановивши відсутність у них заперечень, постановив розпочати засідання за відсутності заявника та свідка Г., які, як стверджував суд, «про дату та місце розгляду справи повідомлялись належним способом».

Також заявник вказував, що був позбавлений доступу до суду для отримання рішення за своїм цивільним позовом, оскільки національні суди відмовили у задоволенні його позову до підприємства на тій підставі, що кримінальне провадження ще тривало.

7 лютого 2005 року заявник звернувся до районного суду з позовом до КП «Київпастранс» про відшкодування шкоди, завданої йому незаконними діями працівників підприємства. 15 листопада 2005 року судом було відмовлено в задоволенні позову заявника у зв’язку з тим, що заявник не довів, що зазнав тілесних ушкоджень від працівників підприємства-відповідача при виконанні ними своїх професійних обов’язків. Суд зазначив, що заявник не пояснив, чому упізнані ним особи ще не притягнуті до кримінальної відповідальності і не засуджені, та чому кримінальна справа за фактом інциденту ще перебуває на стадії досудового слідства.

Правове обґрунтування: ст.3 Конвенції вимагає від органів влади розслідування тверджень про жорстоке поводження у разі, коли вони є «небезпідставними» та «викликають обґрунтовану підозру». Згідно з мінімальними критеріями ефективності, які Суд визначив у своїй практиці, розслідування має бути незалежним, безстороннім і підлягати громадському контролю. Безсумнівно, швидкість та розумна оперативність є беззастережними у цьому контексті. Негайна реакція органів влади при розслідуванні тверджень про жорстоке поводження загалом є суттєвою для забезпечення громадської впевненості у їхній відданості принципу верховенства права, а також у попередженні виникнення будь-яких ознак співучасті або толерантності щодо незаконних дій. Коли офіційне розслідування призводить до передачі справи на розгляд національних судів, провадження у цілому, включаючи стадію судового розгляду, повинно відповідати вимозі заборони жорстокого поводження. Хоча не існує безумовної вимоги щодо того, щоб усі кримінальні провадження завершувалися визнанням особи винною або призначенням їй певного покарання, національні суди за жодних обставин не повинні дозволяти випадки, за яких серйозні посягання на фізичну та духовну цілісність особи залишатимуться безкарними (див., наприклад, рішення у справі «Месут Деніз проти Туреччини» (Mesut Deniz v. Turkey), заява № 36716/07, п. 52, від 5.11.2013 року, з подальшими посиланнями).

Згідно з практикою Суду слідство має забезпечувати суттєвий громадський контроль для того, щоб гарантувати підзвітність. Хоч рівень громадського контролю, що вимагається, може варіюватись, позивачу в усіх випадках має надаватися ефективний доступ до процедури розслідування (див. рішення у справах «Баті та інші проти Туреччини» (Batı and Others v. Turkey), заяви №№ 33097/96 і 57834/00, п. 137, ECHR 2004-IV, та «Олексій Михайлович Захаркін проти України» (Oleksiy Mykhaylovych Zakharkin v. Ukraine), заява № 1727/04, п. 67, від 24 .06.2010 року).

Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов’язків (див., наприклад, рішення у справі «Крастанов проти Болгарії» (Krastanov v. Bulgaria), заява № 50222/99, п. 53, від 30.09.2004 року). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення у справах «Молдован та інші проти Румунії (№ 2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви №№ 41138/98 і 64320/01, п. 94, ECHR 2005‑VII (витяги), та «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18.01.1978 року, п. 159, Series A № 25).

Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов’язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин та розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (див. стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі «Сашо Горгієв проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (Sašo Gorgiev v. “the former Yugoslav Republic of Macedonia”), заява № 49382/06, п. 48, ECHR 2012 (витяги)).

Згідно з практикою Суду факт вибору державою форми делегування своїх повноважень, відповідно до якої деякі з її повноважень здійснюються іншим органом, не може бути вирішальним у питанні щодо відповідальності держави за принципом ratione personae. На думку Суду, здійснення державних повноважень, яке впливає на конвенційні права та свободи, порушує питання відповідальності держави незалежно від можливої форми здійснення цих повноважень, навіть якщо це орган, чия діяльність регулюється приватним правом.

Отже, Суд має встановити, чи можна вважати С. представником держави, та якщо так, то чи може його поведінка, яку на національному рівні було визнано незаконною, призвести до відповідальності держави за матеріальним аспектом статті 3 Конвенції.

У зв’язку з цим Суд, по-перше, зауважує, що С. працював у КП «Київпастранс» контролером. Заявник доводив, а Уряд не заперечив, що згідно з національним законодавством С. мав певні повноваження. На посаді контролера С. мав право накладати адміністративні штрафи. Він також мав повноваження застосовувати певною мірою примус, а саме наказувати пасажирам, які відмовляються сплатити штраф, зійти з трамваю або супроводжувати їх до відділу міліції у певних випадках непокори (див. пункт 51). Ці повноваження надавались С. національним законодавством та підкріплювалися законними санкціями, а Кодекс України про адміністративні правопорушення передбачав адміністративні санкції за непокору законним вимогам контролерів (див. пункт 41). Це дозволяє дійти висновку, що під час виконання обов’язків контролера С. здійснював певні, надані державою, повноваження.

У цьому контексті Суд нагадує, що відповідно до його практики здійснення державних повноважень, яке впливає на конвенційні права та свободи, порушує питання відповідальності держави незалежно від можливої форми здійснення цих повноважень (див. згадану ухвалу щодо прийнятності у справі «Вош проти Польщі»).

Відповідно, Суд доходить висновку, що за обставин цієї справи С. може вважатися представником держави, оскільки він, будучи контролером, здійснював зазначені вище повноваження, надані йому національним законодавством.

Встановивши, що С. повинен вважатися представником держави, Суд тепер має встановити, чи можна покласти на державу-відповідача відповідальність за жорстоке поводження, яке С. застосував до заявника, з огляду на незаконний характер його поведінки.

Спір між сторонами у зв’язку з цим стосується питання про те, чи напав С. на заявника під час виконання своїх службових обов’язків. Згідно з твердженнями Уряду поведінка С. під час нападу на заявника виходила за межі виконання ним службових обов’язків, а тому держава не може нести відповідальність за неї. Згідно з твердженнями заявника С. напав на нього під час виконання своїх службових обов’язків контролера та здійснення повноважень, наданих йому національним законодавством, а отже відповідальність за це несе держава.

Хоча напад С. на заявника відбувся у порушення національного кримінального законодавства та був несанкціонованим, Суд доходить висновку, що С. вчинив його при виконанні обов’язків контролера, а не як приватна особа. Поведінка С. не була настільки відокремленою від статусу особи, що вчинила злочин, щоб не тягнути за собою матеріально-правову відповідальність держави (див. для порівняння ухвалу щодо прийнятності у справі «Рейллі проти Ірландії»).

Висновки: за обставин цієї справи С. може вважатися представником держави, оскільки він, будучи контролером, здійснював зазначені вище повноваження, надані йому національним законодавством. С. вчинив напад при виконанні обов’язків контролера, а не як приватна особа.

Суд вважає, що органи влади були зобов’язані провести ефективне розслідування за фактом нападу. Також доходить висновку, що впродовж значного проміжку часу слідчі органи не зробили справжніх або серйозних спроб провести ретельне розслідування нападу на заявника. Суд вважає встановленим той факт, що заявника не було повідомлено про закінчення досудового слідства у справі, а також про судовий розгляд його справи та постановлений йому вирок. Отже, заявник був позбавлений можливості брати участь у національному провадженні на стадії судового розгляду та постановлення вироку і, таким чином, був позбавлений можливості оскаржити вирок, який він вважав невідповідним. Відповідальність же за оскаржувані дії можна покласти на державу-відповідача. Недоліки зазначеного кримінального провадження не дали заявникові змоги своєчасно отримати відшкодування шкоди. Це означало, що теоретично доступні заявнику згідно з національним законодавством компенсаторні засоби юридичного захисту на практиці за конкретних обставин цієї справи були неефективними.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції), право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).

Ключові слова: побиття, громадський транспорт, ретельний розгляд справи, делегування повноважень держави