Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 10 грудня 2015 року

у справі «Тихонов проти України»

за заявою № 17969/09

Щодо порушення права підозрюваного на захист

Фабула справи: на момент подання заяви заявник відбував покарання у виправній колонії за обвинуваченням у вбивстві. Протягом досудового розслідування він заперечував свою вину та відмовлявся надавати пояснення. Щодо права мати захисника, то заявник змінював свою думку, у підсумку йому було призначено безоплатного захисника. Під час судового розгляду справи заявник, інтереси якого представляв захисник, заперечив обвинувачення та стверджував, що його визнавальні покази були отримані внаслідок жорстокого поводження у порушення його процесуальних прав.

Вироком місцевого суду його було визнано винним у скоєнні вбивства. Суд посилався, зокрема, на первинні визнавальні покази заявника, зазначивши, що вони узгоджувалися з іншими наявними у матеріалах справи доказами. Суд вважав, що подальша відмова заявника від зазначених показів та заперечення вини були його спробою уникнути покарання. Суди апеляційної та касаційної інстанції підтримали позицію суду першої інстанції. Заявник скаржиться на жорстоке поводження з боку працівників міліції, незаконне тримання під вартою, обмеження права на захист.

Правове обґрунтування: ст.3 Конвенції категорично забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження. При оцінці доказів Суд зазвичай керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи схожих неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (див. рішення у справі «Гефген проти Німеччини» (<…>) [ВП], заява № 22978/05, пп. 87 і 92, ECHR 2010 з подальшими посиланнями).

Суд зазначав, що право ув’язненого мати доступ до правової допомоги є основоположною гарантією проти жорстокого поводження. Усі винятки з реалізації цього права повинні бути чітко визначеними, а їхня дія має бути суворо обмежена в часі. Ці принципи набувають особливої важливості у справі, в якій висуваються серйозні обвинувачення (див. рішення «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey) [ВП], заява № 36391/02, п. 54, ECHR 2008, з подальшими посиланнями).

З огляду на такі міркування Суд встановлював, що доступ до захисника має надаватися з першого допиту підозрюваного працівниками міліції, за винятком випадків, коли за конкретних обставин відповідної справи продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження такого права. Навіть якщо вагомі підстави можуть у виняткових випадках виправдовувати відмову у доступі до захисника, таке обмеження, незважаючи на його підстави, не повинно невиправдано порушувати права обвинуваченого за ст.6 Конвенції. Право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо визнавальні показання особи, отримані під час допиту правоохоронними органами без доступу до захисника, використовуватимуться з метою її засудження. Використання у кримінальному провадженні доказів, отриманих у порушення ст.3 Конвенції, порушує серйозні питання щодо справедливості такого провадження (див. рішення у справі «Яллох проти Німеччини»). Що стосується використання доказів, отриманих у порушення права на відмову давати показання та права не свідчити проти себе за обставин, які не спричиняють порушення ст.3 Конвенції, Суд нагадує, що ці стандарти справедливого судового розгляду вимагають від сторони обвинувачення у кримінальній справі довести свої аргументи проти обвинуваченого без використання доказів, отриманих шляхом застосування методів примусу або насильства всупереч волі обвинуваченого (див. згадані рішення у справах «Яллох проти Німеччини»).

Повертаючись до допиту 14 лютого 2006 року, Суд зазначає, що заявник відмовився від свого права на захисника, коли провів дві доби під вартою в міліції у зв’язку зі стверджуваним адміністративним правопорушенням. Згодом національні суди встановили, що тримання під вартою було незаконним, зазначивши, що справу про стверджуване адміністративне правопорушення так ніколи і не було розглянуто компетентним органом (див. пункт 22). Так, Судові не було надано жодних доказів на підтвердження того, що тримання заявника під вартою впродовж цього проміжку часу ґрунтувалося на будь-яких законних підставах. Не було наведено жодних фактів або детальної інформації щодо обставин, за яких заявник вчинив стверджуване дрібне хуліганство, і які б вимагали його адміністративного затримання у період між вчиненням вбивства та його затриманням як підозрюваного у вчиненні вбивства. З огляду на свою практику у справах проти України з цього питання Суд вважає, що ця справа є ще одним прикладом наявності повторюваної проблеми свавільного використання адміністративного затримання для забезпечення можливості допиту підозрюваного з порушенням належної законної процедури. Суд нагадує, що вже закликав Україну здійснити конкретні реформи, які могли б покласти край цій практиці ( рішення у справі «Балицький проти України»).

Висновки: хоча немає доказів жорстокого поводження із заявником, обставини справи свідчать про те, що відсутність правової допомоги на початковому етапі розслідування зашкодила його праву на відмову від надання показів та праву не свідчити проти себе. Зокрема, через кілька днів заявник відмовився від первинних визнавальних показів та впродовж провадження в подальшому заявляв про свою невинуватість. Проте національні суди висловили довіру первинним визнавальним показам заявника, які було надано за сумнівних обставин за відсутності захисника. Ґрунтуючись на цих показах, суди визнали заявника винним, не розглянувши належним чином його твердження про порушення його процесуальних прав у відповідний час.

Констатовані порушення: право на справедливий суд ( п.1 та пп. “с” п.3 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: право на захисника, запобіжний захід, допустимість доказів