Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 07 листопада 2013 року

у справі «Бєлоусов проти України»

за заявою № 4494/07

Щодо жорстокого поводження з боку працівників міліції, незаконного тримання під вартою та відсутності належного дозволу на проведення огляду житла

Фабула справи: заявник скаржився, що під час тримання під вартою його катували працівники міліції. Скарги про катування не були належним чином розглянуті. Заявник також скаржився, що він не постав негайно після свого затримання перед суддею, а також на те, що огляд його житла був незаконним.

Близько 11 год. ранку 18 липня 2005 року кілька працівників міліції у цивільному прийшли до гуртожитку, в якому мешкав заявник, та запросили його пройти з ними до відділу. Близько 20 год. 40 хв. того ж дня слідчий міліції Б. склав протокол затримання, в якому зазначалося, що заявника у зазначений час було затримано в якості підозрюваного у вчиненні злочину на підставі ст. 115 КПК України.

22 липня 2005 року заявник постав перед суддею районного суду , який обрав йому запобіжний захід - тримання під вартою строком на десять днів.

29 липня 2005 року заявник був звільнений з-під варти під підписку про невиїзд.

Заявник стверджував, що нанесені йому тілесні ушкодження, підтверджені сусідами та зафіксовані судово-медичним експертом 19 липня 2005 року, виникли внаслідок катування його працівниками міліції. Він зазначив, що цих тілесних ушкоджень йому було завдано під час перебування під вартою в міліції без будь-яких процесуальних гарантій та що під час його тримання під вартою він надав визнавальні показання, від яких незабаром відмовився. Заявник також стверджував, що розслідування його скарг на жорстоке поводження не відповідало мінімальним стандартам ефективності. Кримінальне провадження по його скарзі неоднаразово закривалось і поновлювалось. Слідство не було достатньою мірою незалежним, його зусилля були спрямовані скоріш на виправдання працівників міліції, а не на встановлення фактів, і воно відзначалося численними затримками.

Правове обґрунтування: відповідно до усталеної практики Суду, коли особа висуває небезпідставну скаргу на таке, що порушує ст. 3 Конвенції, поводження з нею з боку представників держави, обов’язком органів влади є проведення «ефективного офіційного розслідування», здатного призвести до встановлення фактів справи та, якщо скарги виявляться правдивими, до встановлення та покарання винних осіб (див., рішення у справі «Дєдовський та інші проти Росії» (Dedovskiy and Others v. Russia), заява № 7178/03, п. 87, ECHR 2008 (витяги).

Мінімальні стандарти ефективності, визначені практикою Суду, включають в себе вимоги, що розслідування має бути ретельним, незалежним, безстороннім та підконтрольним громадськості, а також, що компетентні органи влади повинні діяти зі зразковою ретельністю і оперативністю (див., наприклад, рішення від 19 липня 2012 року у справі «Алексахін проти України» (Aleksakhin v. Ukraine), заява № 31939/06, п. 55).

Звертаючись до фактів цієї справи, Суд звертає увагу на численні затримки, періоди бездіяльності, зупинення провадження у справі та закриття справи, а також на численні повернення справи на додаткове розслідування. Суд також зауважує, що з часу подій, що стали підставою для цієї скарги, минуло більше ніж вісім років. Із плином часу речові та інші докази дедалі важче - а то й зовсім неможливо - зібрати, а свідки вже не пам’ятають усіх деталей. Хоча згідно з матеріалами справи слідство ще триває, Суд не бачить причин вважати, що ще одне додаткове розслідування після скасування останньої постанови про закриття справи виправить попередні недоліки та зробить розслідування ефективним.

На думку Суду, версія заявника є достатньою мірою узгодженою та докладною. Сам лише факт, що він зізнався у вчиненні злочину під час документально незафіксованого тримання під вартою без відповідних процесуальних гарантій (таких як доступ до захисника) та незабаром після цього відмовився від своїх показань, створює враження, що заявник міг надавати визнавальні свідчення не добровільно. Цей факт, підтверджений медичними та іншими доказами щодо тілесних ушкоджень, породжує припущення, що працівники міліції застосували фізичне жорстоке поводження, щоб зламати психологічний опір заявника та скористатися його вразливим становищем для отримання визнавальних свідчень.

Суд повторює, що негайний судовий контроль є вагомим аспектом гарантії, закріпленої в п. 3 ст. 5 Конвенції, яка покликана зводити до мінімуму ризик свавілля і забезпечувати верховенство права - один з основоположних принципів демократичного суспільства (див. рішення від 29 листопада 1988 року у справі «Броган та інші проти Сполученого Королівства»).

Хоча негайність має оцінюватися в кожній справі залежно від її особливостей (див. рішення у справі «Аквіліна проти Мальти» (Aquilina v. Malta), вимогу про суворі часові рамки, закріплену п. 3 ст. 5 Конвенції, не можна тлумачити надто гнучко, оскільки таке тлумачення серйозно послабило б процесуальну гарантію на шкоду особі і загрожувало б підірвати саму суть права, захищеного цим положенням (див., наприклад, рішення у справі «Маккей проти Сполученого Королівства» та «Нечипорук і Йонкало проти України»).

Суд нагадує, що будь-яке втручання згідно з п. 1 ст. 8 Конвенції повинно бути виправданим у розумінні п. 2 як таке, що здійснюється «згідно із законом» і є «необхідним у демократичному суспільстві» задля досягнення однієї або більше законних цілей, що в ньому наводяться (див. рішення у справах «Сільвер та інші проти Сполученого Королівства» та «Савіни проти України»). Формулювання «згідно із законом» вимагає від оскаржуваного заходу як підґрунтя в національному законодавстві, так і його відповідності принципові верховенства права (див. «С. і Марпер проти Сполученого Королівства»). Головною метою ст. 8 Конвенції є захист особи від свавільного втручання державних органів (див. рішення від 27 жовтня 1994 року у справі «Кроон та інші проти Нідерландів»).

Повертаючись до фактів цієї справи, Суд звертає увагу на аргумент Уряду про те, що втручання, щодо якого надійшла скарга, було здійснено «згідно із законом», оскільки ґрунтувалось на ст.190 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, чинного на час подій, якою регулювалась, зокрема, процедура, за допомогою якої державні органи, що розслідують кримінальні злочини, можуть оглядати житлові приміщення. Суд також зазначає, що це положення, за винятком обмеженої кількості невідкладних випадків, коли ці вимоги не діють, зобов’язувало державні органі отримати або постанову суду, або письмову згоду володільця в якості передумови для огляду житлових приміщень. Суд також зауважує, що згідно з наявними документами вищезазначений дозвіл був підписаний заявником у другій половині дня 18 липня 2005 року. Як встановлено вище, впродовж цього строку заявник тримався під вартою у відділенні міліції, що не підтверджено документально, та був підданий жорстокому поводженню з боку міліції.

Висновки: жорстоке поводження, про яке йдеться, взяте в цілому та з урахуванням його мети, тривалості та жорстокості, у розумінні ст. 3 Конвенції становило катування. Заявник тримався під вартою у незаконний і свавільний спосіб протягом чотирьох днів та зазнав серйозного жорстокого поводження з боку працівників міліції. Негайний судовий контроль міг би запобігти всім цим подіям.

Працівники міліції отримали дозвіл заявника на огляд його житла за обставин, в яких були відсутні процесуальні гарантії, що захищають його здатність висловлювати свою справжню думку. Отже, цей оскаржуваний огляд не здійснювався на підставі справжнього дозволу заявника, а отже, умов для застосування ст. 190 КПК України 1960 року явно не було дотримано.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність (п.п.1,3 ст.5 Конвенції), право на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції).

Ключові слова: жорстоке поводження з підозрюваним, катування міліцією, поліція, підстави тримання під вартою, підстави затримання, огляд житла, дозвіл власника на огляд житла