Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 14 січня 2016 року

у справі «Шепеленки проти України»

за заявою № 8347/12

Щодо неефективного розслідування смерті особи

Фабула справи: заявники скаржились, що провадження на національному рівні стосовно смерті їхнього сина було неефективним.

18 червня 1997 року А., син заявників (1982 року народження), загинув у дорожньо-транспортній пригоді. Згідно з твердженнями заявників того дня Д., водій автомобіля, примусив А. сісти у його автомобіль та поїхати з ним. Керуючи автомобілем, Д. перевищив швидкість і автомобіль перевернувся. Син заявників помер від отриманих тілесних ушкоджень. Водій автомобіля та інші пасажири вижили.

20 червня 1997 року міліцією було порушено кримінальну справу за фактом смерті сина заявників.

14 травня 2010 року районний суд закрив кримінальне провадження на підставі Закону України «Про амністію», ухваленого у 1998 році, звільнивши Д. від кримінальної відповідальності і відбування покарання. 26 серпня 2010 року апеляційний суд залишив рішення районного суду в частині закриття кримінального провадження у справі щодо Д. без змін. 22 вересня 2011 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив касаційну скаргу заявників без задоволення як необґрунтовану.

Правове обґрунтування: перше речення ст. 2 Конвенції вимагає від держав, серед іншого, запровадження законодавчих та адміністративних механізмів, спрямованих на забезпечення ефективного стримування загроз праву на життя у контексті як державної, так і приватної діяльності, під час здійснення якої право на життя може опинитися під загрозою. Якщо порушення права на життя чи тілесну недоторканість не здійснюється навмисно, позитивне зобов’язання за ст.2 Конвенції щодо створення ефективної судової системи не обов’язково вимагає надання кримінально-правового засобу правового захисту в кожному випадку.

У цій справі не стверджувалося, що заявники могли ефективно домагатись вирішення питання поза межами кримінального провадження, яке було порушено невдовзі після ДТП . Більше того, з огляду на те, що Кримінально-процесуальний кодекс надавав можливість одночасного розгляду питань про кримінальну і цивільну відповідальність за одні і ті ж протиправні дії, заявники діяли розумно, покладаючись на процедури, передбачені згаданим Кодексом. Отже, Суд розгляне питання про те, чи відповідало кримінальне провадження за фактом смерті сина заявників критеріям ефективності, що вимагаються ст. 2 Конвенції.

Суд зазначає, що до моменту набрання Конвенцією чинності в Україні зазначені дізнання та розслідування тривали впродовж близько трьох місяців. Наступний період кримінального провадження, який підпадає під юрисдикцію Суду за критерієм ratione personae, тривав протягом більше чотирнадцяти років. Протягом більшої частини цього періоду, тобто протягом більше одинадцяти років та семи місяців (з листопада 1997 року по квітень 1998 року та з січня 1999 року по березень 2010 року) органи влади вважали, що Д. переховується від суду, а тому він перебував у розшуку. Проте сам лише факт переховування підозрюваного або підсудного не знімає з держави відповідальності за забезпечення ефективності національного провадження, включаючи забезпечення належних оперативно-розшукових заходів (див. рішення у справі «Меркулова проти України» (Merkulova v. Ukraine), заява № 21454/04, п. 58, від 3 березня 2011 року).

Що стосується першого періоду відсутності Д. (з листопада 1997 року до квітня 1998 року), Уряд стверджував, що певні оперативно-розшукові дії органами влади було проведено. Проте, як видається, підозрюваний виїхав за кордон ще на початку серпня 1997 року, а постанову про оголошення його у розшук було винесено у листопаді 1997 року. Варто зазначити, що, перебуваючи у розшуку, у лютому 1998 року Д. перетнув кордон України і у квітні 1998 року за власною ініціативою звернувся до міліції з приводу кримінальної справи щодо нього. Ці обставини не свідчать про те, що оперативно-розшукові заходи були вчасними та всебічними.

Що стосується другого періоду відсутності Д. (з січня 1999 року до березня 2010 року), Уряд не надав жодних деталей, стверджуючи, що матеріали оперативно-розшукової справи було знищено. Проте другий період є більш новим порівняно з першим періодом, за який Уряд надав інформацію стосовно оперативно-розшукових заходів. Більше того, Уряд не надав жодної іншої відповідної інформації, окрім наявної в матеріалах оперативно-розшукової справи, яка могла б принаймні спростувати конкретні твердження заявників про те, що у цей період Д. контактував з органами влади з адміністративних питань.

Висновки: заявники не були забезпечені ефективними засобами правового захисту, як б відповідали процесуальним вимогам ст. 2 Конвенції. Суд не може дійти висновку, що кримінальне провадження відповідало вимогам оперативності та ретельності та що воно було ефективним у розумінні Конвенції. Що стосується цивільного провадження, яке продовжувалося після закриття кримінальної справи щодо Д., ефективність цього засобу правового захисту не може розглядатися окремо з огляду на те, що більшість доказів, які мають значення для цивільних позовів, включаючи акти експертиз, повинні були бути зібрані слідчими органами під час розслідування. Маючи у своєму розпорядженні матеріали, зібрані у кримінальній справі, цивільні суди не повинні були б стикнутися з труднощами при вирішенні цього спору. Відтак, сукупно оцінюючи загальну тривалість обох проваджень, Суд вважає, що національні органи не здійснили швидкого розгляду цивільних позовів заявників.

Констатовані порушення: процесуальний аспект права на життя (ст.2 Конвенції)

Ключові слова: розслідування смерті, ефективність кримінального провадження, переховування підозрюваного, надмірна тривалість розслідування