Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 06 березня 2018 року

у справі «Михайлова проти України»

за заявою № 10644/08

Щодо виявлення неповаги до суду та застосування у зв’язку з цим санкцій

Фабула справи: заявниця під час попереднього судового засідання, у якому вона виступала в якості відповідача, заявила відвід головуючому судді, стверджуючи про його небезсторонність. Після цього суддя дала своєму секретарю вказівку скласти щодо заявниці протокол про адміністративне правопорушення у зв’язку з неповагою до суду. У зв’язку з цим щодо заявниці було складено протокол про адміністративне правопорушення та було визнано винною у неповазі до суду і призначено покарання у вигляді адміністративного арешту на п’ять діб. Також заявниці не було надано достатньо часу та можливостей для підготовки свого захисту в справі про притягнення до адміністративної відповідальності.

Правове обґрунтування: при оцінці адресованих суддям висловлювань Суд у своїй практиці підкреслював, що суди, так само, як і всі інші державні органи, не захищаються від критики та контролю. Таким чином, хоча сторони, безумовно, мають право коментувати здійснення правосуддя з метою захисту своїх прав, їхня критика не повинна виходити за певні межі. Зокрема, слід розрізняти критику та образу. Якщо єдиною метою будь-якої форми вираження поглядів є образа або посягання на гідність суду або його членів, належна санкція не буде, в принципі, становити порушення статті 10 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах «Скалка проти Польщі» (Skałka v. Poland), заява № 43425/98, п. 34, від 27 травня 2003 року; «Садай проти Туреччини» (Saday v. Turkey),заява № 32458/96, пункт 36, від 30 березня 2006 року; та «Жугіч проти Хорватії» (Žugić v. Croatia), заява № 3699/08, пункт 45, від 31 травня 2011 року).

Суд вважає, що у цій справі промова заявниці вийшла за межі простої критики рішень судді М. і сумнівів щодо її безсторонності та перетворилася на особисту критику судді, звинувачення її у неналежній поведінці всупереч її обов’язкам судді. Зокрема, заявниця стверджувала, що суддя М. «не ухвалила ні одного законного рішення у жодній справі, в якій [заявниця] була представником або стороною», «жодного разу не захистила прав [заявниці] або прав осіб, яких представляла [заявниця]», ухвалювала рішення у справі «відповідно до отриманих [нею] вказівок, і закон ... не [мав] для [неї] абсолютно ніякого значення». Заявниця також додала, що вона помилялася, стверджуючи, що суддя М. була «компетентною та хорошою суддею».

Суд не знаходить підстав для того, щоб ставити під сумнів висновки національного суду, що твердження заявниці були неправдивими. З цієї самої причини Суд доходить висновку, що, навіть якщо деякі твердження заявниці можна вважати такими, що становлять оціночні судження, а не твердженнями про факти, наявності достатньо точної та достовірної фактологічної бази, пропорційної характеру тверджень заявниці встановлено не було (див. відповідний принцип в рішенні у справі «Єрусалем проти Австрії» (Jerusalem v. Austria), заява № 26958/95, пункт 43, ЄСПЛ 2001-II).

При цьому серйозність тверджень заявниці було пом’якшено декількома обставинами. Щодо характеру її висловлювань, хоча вони дійсно були дуже критичними, безпідставними та емоційними, заявниця обмежувалася досить формальними виразами та не використовувала непристойну, принизливу або надзвичайно саркастичну лексику (див., для порівняння, рішення у згаданих справах «Скалка проти Польщі» (Skałka v. Poland), п. 10, та «Родрігез Равело проти Іспанії» (Rodriguez Ravelo v. Spain), п. 46). Крім того, важливим є той факт, що твердження були висловлені у залі суду, де принцип справедливості закликає до вільного та навіть різкого обміну аргументами між сторонами (див. згадане рішення у справі «Моріс проти Франції» (Morice v. France), п. 137). Хоча, в принципі, засідання було відкритим для слухачів, заявниця стверджувала, а Уряд не заперечував, що присутніми були лише працівники суду, стажери та пані С. (адвокат протилежної сторони) (див., для порівняння, наприклад, рішення у справі «Райчінов проти Болгарії» (Raichinov v. Bulgaria), заява № 47579/99, п. 48, від 20 квітня 2006 року). Більше того, оскаржувані висловлювання не повторювалися за межами зали суду (див. згадане рішення у справі «Моріс проти Франції» (Morice v. France), пункт 137). З цього випливає, що всі присутні в силу їхніх посад і освіти, навряд чи були піддані безпідставній та емоційній критиці заявниці на адресу судді; таким чином, менш сувора реакція на твердження заявниці навряд чи завдала б серйозну шкоду авторитету суду.

Висновки: Суд вважає вирішальною незрозумілу суворість стягнення, застосованого до заявниці, у поєднанні зі встановленими ним недоліками процесу щодо неї.

Суд зазначає, що заявниця не була юристом (див. пункт 6), а тому до неї не могли бути застосовані дисциплінарні заходи; це обмежило перелік стягнень, які були у розпорядженні національного суду щодо її неналежної поведінки. Проте можна стверджувати, що судом могло бути застосоване менш суворе стягнення, штраф (див. пункт 22; див. також згадане рішення у справі «Кіпріану проти Кіпру» (Kyprianou v. Cyprus), пункти 178 та 180), але суд не приділив конкретної уваги питанню, чому він вважав покарання, пов’язане з позбавленням волі, більш відповідним стягненням, незважаючи на те, що, як вбачається, це було його обов’язком відповідно до національного законодавства (див. пункт 21).

Отже, Суд вважає, що призначене заявниці покарання було непропорційно суворим, а отже могло «негативно вплинути» на осіб (у тому числі адвокатів), які здійснюють представництво у судових процесах. Висновки Суду щодо процесуальної несправедливості під час провадження щодо заявниці (див. пункти 67 та 70) слугують доповненням до цієї непропорційності (див., mutatis mutandis, згадані рішення у справах «Кіпріану проти Кіпру» (Kyprianou v. Cyprus), пункти 171 та 181, та «Моріс проти Франції»(Morice v. France), пункт 155).

Констатовані порушення: право на справедливий суд ( п.1, пп. 1 та 3 (b) ст.6 Конвенції), свобода вираження поглядів ( ст.10 Конвенції), право на оскарження в кримінальних справах ( ст. 2 Протоколу № 7 до Конвенції).

Ключові слова: безсторонність суду, неповага до суду, свобода слова, покарання, свобода вираження поглядів, оскарження