Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 07 липня 2016 року

у справі «Зосимов проти України»

за заявою № 4322/06

Щодо законності проведення обшуку, вилучення і зберігання майна працівниками міліції

Фабула справи: заявник скаржився на незаконне та свавільне проведення працівниками міліції обшуку, незаконне вилучення та утримання свого майна працівниками міліції та використання його як речового доказу у кримінальному провадженні, в якому він не був стороною. Також скаржився на те, що працівники міліції навмисно затягували кримінальне провадження з метою прикриття незаконного обшуку, вилучення та зберігання його майна, та що в нього не було засобів для отримання відповідного відшкодування у зв’язку з цим.

Правове обґрунтування: Суд зазначає, що з метою дотримання п. 2 ст. 8 Конвенції втручання повинно, серед іншого, здійснюватися «згідно із законом»; тобто воно повинно мати підґрунтя в національному законодавстві і відповідати принципу верховенства права (див., серед інших джерел, рішення у справі «Марпер проти Сполученого Королівства» (Marper v. the United Kingdom) [ВП], №№ 30562/04 і 30566/04, п. 95, ECHR 2008; та рішення у вищезгаданій справі Бєлоусов (Belousov), п. 104).

У питаннях, які стосуються основоположних прав, надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Відповідно законодавство має достатньо чітко визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам влади, та порядок її реалізації (див., серед інших джерел, рішення у справі «Гіллан і Квінтон проти Сполученого Королівства» (Gillan and Quinton v. the United Kingdom), заява № 4158/05, п. 77, ECHR 2010 (витяги), з подальшими посиланнями). Існування конкретних процесуальних гарантій є у цьому контексті необхідним. Те, які саме гарантії вимагатимуться, принаймні певною мірою залежатиме від характеру та масштабів зазначеного втручання (див. рішення у справі «P.G. та J.H. проти Сполученого Королівства» (P.G. and J.H. v. the United Kingdom), заява № 44787/98, п. 46, ECHR 2001-IX). У різних контекстах статті 8 Конвенції Суд наголошував, що питання про застосування заходів, які впливають на права людини, має вирішуватись в межах певного змагального процесу перед незалежним органом, що може своєчасно розглянути підстави для прийняття рішення та відповідні докази (див., в якості нещодавнього джерела, рішення у справі«Котій проти України» (Kotiy v. Ukraine), заява № 28718/09, п. 68, від 5 березня 2015 року).

Суд наголошує, що найважливішою вимогою ст. 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання органу державної влади у мирне володіння майном має бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності для цілей ст. 1 Першого протоколу, як і для обговорених вище цілей ст. 8, передбачає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципу верховенства права, що включає в себе свободу від свавілля (див., серед інших джерел, рішення у справі «Смірнов проти Росії» (Smirnov v. Russia), заява № 71362/01, пп. 55-56, від 7 червня 2007 року, та рішення у справі «Коваль та інші проти України» (Koval and Others v. Ukraine), заява № 22429/05, п. 125, від 15 листопада 2012 року).

Суд нагадує, що ст. 13 Конвенції гарантує доступність на національному рівні засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення в життя суті конвенційних прав і свобод незалежно від того, у якій формі вони закріплені в національному правовому порядку. Дія ст. 13 вимагає надання національного засобу юридичного захисту у спосіб, який забезпечує вирішення по суті поданої за Конвенцією «небезпідставної скарги» та відповідне відшкодування. Межі обов’язків за ст.13 відрізняються залежно від характеру основної скарги заявника за Конвенцією. Незважаючи на це, засоби юридичного захисту, які вимагаються за ст.13 Конвенції, повинні бути ефективними як на практиці, так і в теорії; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльності органів влади держави-відповідача (див., серед інших джерел, рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 157, ECHR 2000-XI та вищезгадане рішення у справі«East West Alliance Limited», п. 227).

Висновки: щодо проведення обшуку, Суд вважає, що національне законодавство не передбачало достатніх гарантій проти свавілля щодо оскаржуваних дій працівників міліції та не відповідало вимогам якості законодавства у розумінні Конвенції. Відповідно оскаржуване втручання не було здійснене «згідно з законом», як того вимагає п.2 ст. 8 Конвенції.

Щодо незаконного вилучення і утримання майна, то заявник не міг контролювати втручання та тривале зберігання його майна шляхом звернення до незалежного органу з метою своєчасної оцінки законності та пропорційності й надання йому необхідних процесуальних гарантій.

Щодо права на ефективний засіб юридичного захисту, то національне законодавство, розтлумачене компетентними судовими органами, не містило жодних процесуальних гарантій, що дали б можливість заявнику оскаржити дії працівників міліції, які, на його думку, порушили його права за ст. 8 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції), захист права власності (ст.1 Першого протоколу до Конвенції), право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).

Ключові слова: проведення обшуку, вилучення і зберігання майна, ефективний засіб юридичного захисту