Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 10 листопада 2016 року

у справі «Сітневський та Чайковський проти України»

за заявами № 48016/06 та № 7817/07

Щодо порушення права на справедливий суд у зв’язку з обмеженням права на правову допомогу

Фабула справи: заявники стверджували, зокрема, що тривалість кримінального провадження щодо них була нерозумною; що вони не мали справедливого судового розгляду, оскільки, ухвалюючи обвинувальний вирок щодо них, національний суд посилався на зізнання, отримані під час досудового розслідування, від яких вони та інші співобвинувачені згодом відмовились; а також, що головні свідки не надали показань під час судового розгляду. Крім того, перший заявник стверджував, що він не мав належних можливостей, необхідних для підготовки свого захисту, та що його право на правову допомогу було порушено.

Суд першої інстанції зазначив, що всі докази, отримані з порушенням норм Кримінально-процесуального кодексу України, були вилучені з матеріалів справи, а інші докази були отримані відповідно до вимог цього Кодексу.

У різні дати заявники подали апеляційні скарги та доповнення до цих скарг щодо їхнього вироку, стверджуючи, що суд першої інстанції визнав їх винними за відсутності достатніх доказів, а вирок ґрунтувався на показаннях, отриманих у ході досудового розслідування із застосуванням примусу, а не на їхніх свідченнях у суді.

19 жовтня 2006 року Верховний Суд України залишив скарги заявників без задоволення, а вирок суду першої інстанції - без змін. Він зазначив, серед іншого, що висновки суду першої інстанції про доведеність вини заявників підтверджувалися різними доказами, зокрема показаннями свідків Г.С. і Н.К., пана та пані Ва. і Р.М.

Правове обґрунтування: п. 1 ст. 6 Конвенції, як правило, вимагає надання доступу до захисника з першого допиту підозрюваного працівниками міліції, за винятком випадків, коли за конкретних обставин відповідної справи продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження такого права. Навіть якщо вагомі підстави можуть у виняткових випадках виправдовувати відмову у доступі до захисника, таке обмеження, незалежно від його підстав, не повинно невиправдано порушувати права обвинуваченого за ст. 6 Конвенції. Право на захист, як таке, буде в принципі непоправно порушено, якщо інкримінуючі показання, отримані від особи під час допиту правоохоронними органами за відсутності захисника, використовуватимуться з метою її засудження (див. рішення від 27 листопада 2008 року у справі «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey) [ВП], заява № 36391/02, п. 55, від 27 листопада 2008 року).

Викладений у вищезгаданому рішенні у справі Сальдуза (Salduz) метод оцінки відповідності обмеження доступу до адвоката праву на справедливий суд складається з двох стадій. На першій стадії Суд має оцінити існування вагомих підстав для такого обмеження. На другому - він має оцінити розмір шкоди, яку було завдано праву на захист у справі обмеженням, що розглядається. Тобто Суд має дослідити вплив обмеження на загальну справедливість провадження та вирішити, чи було провадження справедливим в цілому (див. рішення у справі «Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства» (Ibrahim and Others v. the United Kingdom), [ВП], №№ 50541/08, 50571/08, 50573/08 і 40351/09, п. 257, від 13 вересня 2016 року).

За відсутності достатніх підстав неявки свідка у судове засідання Суд все одно має з’ясувати, чи були показання свідка єдиним або вирішальним доказом для засудження заявника, та чи були наявні достатні урівноважуючі фактори, здатні забезпечити справедливу належну та чітку оцінку достовірності такого доказу (див. вищенаведене рішення у справі Шачашвілі (Schatschaschwili), п. 113).

Суд зазначає, що була значна кількість інших доказів для визнання першого заявника винним у вчиненні вбивства в Луганській області. Проте вбачається, що основним елементом таких обвинувальних доказів були показання, надані іншими підсудними під час досудового розслідування, від яких вони відмовилися, але які суд першої інстанції вважав такими, що підтверджуються показаннями, отриманими від Г.С. і Н.К. під час досудового розслідування.

Тобто суд першої інстанції посилався на показання свідків, які не з’явилися у судове засідання, відхиляючи відмову інших підсудних від показань, наданих ними під час досудового розслідування, і в той же час використав показання останніх для підтвердження неперевірених показань свідків. Таким чином, наявність та вагомість інших доказів обвинувачення з огляду на їхній «загальний» характер не були достатнім урівноважуючим фактором, здатним компенсувати перешкоди, з якими зіткнулася сторона захисту.

Висновки: Уряд не зміг переконливо довести, що за конкретних обставин справи загальну справедливість судового розгляду за цими обвинуваченнями не було непоправно порушено у зв’язку з обмеженням заявника в отриманні правової допомоги на стадії досудового розслідування.

Суд першої інстанції посилався на показання свідків, які не з’явилися у судове засідання, відхиляючи відмову інших підсудних від показань, наданих ними під час досудового розслідування, і в той же час використав показання останніх для підтвердження неперевірених показань свідків. Таким чином, наявність та вагомість інших доказів обвинувачення з огляду на їхній «загальний» характер не були достатнім урівноважуючим фактором, здатним компенсувати перешкоди, з якими зіткнулася сторона захисту.

Констатовані порушення: право на справедливий суд ( п. 1 та пп.«с» п. 3 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: справедливий судовий розгляд, відсутність свідків у судовому засіданні, право на захист, обмеження в отриманні правової допомоги