Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 08 грудня 2016 року

у справі «ТОВ «ФРІДА» проти України»

за заявою № 24003/07

Щодо порушення принципу доступу по суду, яке виявилось у відмові прийняти заяву про поновлення процесуального строку з формальних підстав

Фабула справи: заявник вбачає порушення своїх прав у недотриманні принципу доступу до суду.

12 квітня 2005 року між підприємством-заявником та іншим підприємством, «С.», було укладено договір про надання інформаційно-аналітичних послуг.

27 квітня 2006 року підприємство-заявник звернулося до господарського суду з позовом проти підприємства «С.» про стягнення стверджуваного боргу за вищезазначеним договором, а також пені та судових витрат.

14 вересня 2006 року господарським судом було частково задоволено зустрічний позов підприємства «С.» і відмовлено у задоволенні первісного позову підприємства-заявника.

13 жовтня 2006 року підприємство-заявник звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на рішення від 14 вересня 2006 року.

09 листопада 2006 року ВГСУ було повернуто касаційну скаргу підприємства-заявника без розгляду у зв’язку з несплатою державного мита у повному обсязі.

21 листопада 2006 року підприємство-заявник повторно звернулося з касаційною скаргою, надавши доказ сплати державного мита у повному обсязі. Касаційну скаргу було подано разом із супровідним листом, в якому підприємство-заявник виклало обставини, що спричинили пропуск строку для подання касаційної скарги, та просило продовжити відповідний строк і розглянути касаційну скаргу.

У своїй ухвалі від 19 грудня 2006 року ВГСУ відмовив у розгляді касаційної скарги підприємства-заявника у зв'язку з пропуском строку.

04 січня 2007 року підприємство-заявник оскаржило ухвалу від 19 грудня 2006 року до Верховного Суду, стверджуючи, що 21 листопада 2006 року воно фактично звернулося до ВГСУ з клопотанням про продовження строку для подання касаційної скарги. Клопотання було включено до тексту супровідного листа до касаційної скарги.

22 лютого 2007 року Верховним Судом України було залишено без змін ухвалу від 19 грудня 2006 року.

Правове обґрунтування: право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ за своєю природою потребує регулювання з боку держави, яке може змінюватися у часі та просторі відповідно до потреб і ресурсів суспільства та окремих осіб. Встановлюючи такі правила, Договірні держави користуються певною свободою розсуду. Хоча остаточне рішення щодо дотримання вимог Конвенції залишається за Судом, до його функцій не входить заміна оцінки національних органів влади власним визначенням найкращої можливої політики у цій сфері. Проте встановлені обмеження не повинні обмежувати доступ, наданий особам, у такий спосіб або такою мірою, що підриватимуть саму суть цього права. Крім того, обмеження буде несумісним із п.1 ст. 6, якщо воно не переслідує законну мету, та у разі відсутності розумного пропорційного співвідношення між застосованими засобами та метою, якої прагнуть досягти (див. рішення у справі «Станев проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) [ВП], заява № 36760/06, п. 230, ECHR 2012).

Суд зазначає, що відмова у розгляді касаційної скарги, поданої після закінчення строку, переслідує законну ціль забезпечити належне відправлення правосуддя. Проте у цій справі постає питання, чи дотримався ВГСУ, переслідуючи цю законну мету, справедливого співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною метою. Зокрема, постає питання, чи було оголошено касаційну скаргу підприємства-заявника такою, що не може бути прийнятою до розгляду, внаслідок надмірного формалізму з боку національних судів.

У зв’язку з цим Суд зазначає, що супровідний лист підприємства-заявника, поданий разом із касаційною заявою, не мав назви, яка б вказувала, що він був процесуальною заявою.Проте єдине питання, що порушувалося у супровідному листі підприємства-заявника, стосувалося строку, який закінчився до повторного подання касаційної скарги. Супровідний лист містивосновні дані для визначення справи, якої він стосувався. Далі у ньому були викладені обставини, внаслідок яких було пропущено строк, і клопотання до ВГСУ продовжити відповідний строк та розглянути по суті додану касаційну скаргу. Наприкінці листа містився перелік додатків, підпис і печатка адвоката.

Висновки: зміст і реквізити супровідного листа підприємства-заявника відповідали типовій формі клопотання про поновлення строку. Єдиним відсутнім елементом була назва документа, яка б вказувала, що це була процесуальна заява. Хоча це, можливо, є недоліком, Суд вважає, що у цій справі цей недолік не був вирішальним і достатнім для того, щоб неприйняти до уваги увесь документ. Як зазначено вище, умови прийнятності касаційної скарги можуть бути жорсткішими, ніж для апеляційної скарги, проте у цій справі вимоги щодо форми клопотання про поновлення строку не були прямо закріплені у національному законодавстві, а визначались на рівні національної судової практики, що не забезпечувало достатніх гарантій від свавілля. Суд вважає, що, встановлюючи, що підприємство-заявник не подало клопотання про поновлення строку та відмовляючи у розгляді його касаційної скарги, національний суд виявив надмірний формалізм. За таких обставин Суд доходить висновку, що право підприємства-заявника на розгляд його справи судом касаційної інстанції було непропорційно обмежене.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: доступ до суду, строк подання заяви до суду, пропуск процесуального строку, заява про поновлення строку