Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 30 січня 2018 року

у справі «Макаренко проти України»

за заявою № 622/11

Щодо позбавленням свободи без належного документування та надмірного тримання під вартою без рішення суду

Фабула справи: заявник стверджував, що протягом трьох годин та двадцяти хвилин його було позбавлено свободи без складання будь-яких процесуальних документів, не кажучи вже про його виправданість. Він зазначив, що він не міг покинути приміщення Служби безпеки, оскільки воно знаходилось під охороною та громадяни не могли входити або виходити без спеціального дозволу. Оскільки в нього не було такого дозволу, будь-яка спроба вийти була б безуспішною. Також заявник скаржився, що його тримання під вартою з 24 червня 2010 року по 05 липня 2011 року порушувало його права за пунктом 3 статті 5 Конвенції. Він стверджував, що у своїх постановах щодо обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та подальшого продовження застосування цього запобіжного заходу національні суди не навели відповідних та достатніх підстав.

Правове обґрунтування: точка зору Суду полягає у тому, що незадокументоване затримання особи є абсолютним запереченням фундаментально важливих гарантій, закріплених статтею 5 Конвенції, та вказує на найбільш серйозне порушення цього положення. Відсутність фіксації такої інформації, як дата, час та місце затримання, ім’я затриманого, підстави для затримання та ім’я особи, яка здійснила затримання, повинні розглядатися як недотримання вимоги щодо законності та невідповідність самій меті статті 5 Конвенції (див., серед багатьох інших посилань, рішення у справі «Чаманс і Тимофєєва проти Латвії» (<…>), № 42906/12, пункт 129, від 28 квітня 2016 року).

Суд вже встановлював порушення у справах, у яких формальне визнання заявника затриманим як підозрюваного відкладалося без будь-якого розумного пояснення (див., наприклад, рішення у справах проти України «Смолик проти України» (Smolik v. Ukraine), заява № 11778/05, пункти 46-48, від 19 січня 2012 року; «Гриненко проти України» (Grinenko v. Ukraine), заява № 33627/06, пункти 77, 78, від 15 листопада 2012 року; «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункти 86-88, від 07 листопада 2013 року; та «Кушнір проти України» (Kushnir v. Ukraine), заява № 42184/09, пункти 166-168, від 11 грудня 2014 року).

Суд вважає, що така ж проблема проявилась у цій справі, оскільки протоколу затримання заявника на три години та двадцять хвилин не було, а його відсутності не було надано жодного пояснення.

Суд нагадує, що обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке, має бути переконливо продемонстроване органами влади. Обов’язок посадової особи, яка відправляє правосуддя, надавати відповідні та достатні підстави затримання - на додаток до наявності обґрунтованої підозри - покладається на неї з моменту ухвалення першого рішення про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, тобто, «негайно» після затримання (див. рішенні у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova [GC]), заява № 23755/07, пункти 87 та 102, ЄСПЛ 2016 (витяги). Більше того, вирішуючи питання про звільнення або подальше тримання особи під вартою, органи влади зобов’язані розглянути альтернативні заходи забезпечення її явки до суду (див., наприклад, рішення у справі «Ідалов проти Росії» [ВП] (Idalov v. Russia [GC]), заява № 5826/03, пункт 140, від 22 травня 2012 року).

Презумпція завжди діє на користь звільнення. Національні органи судової влади повинні, з дотриманням принципу презумпції невинуватості, дослідити всі факти, що свідчать на користь чи проти існування згаданої вимоги про громадський порядок або виправдовують відступ від норми статті 5, та мають навести їх у своїх рішеннях щодо клопотань про звільнення. По суті, саме на підставі причин, наведених у цих рішеннях, та встановлених фактів, зазначених заявником у своїх скаргах, Суд має дійти висновку про наявність або відсутність порушення пункту 3 статті 5 (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova [GC]), пункти 89 та 91). Аргументи на користь чи проти звільнення не повинні бути «загальними та абстрактними» (див. рішення у справі «Смірнова проти Росії» (Smirnova v. Russia), заяви № 46133/99 та 48183/99, пункт 63, ЄСПЛ 2003-IX (витяги). Якщо законодавство передбачає презумпцію щодо факторів, які стосуються підстав продовження тримання під вартою, то існування конкретних фактів, що переважають принцип поваги до особистої свободи, має бути переконливо продемонстровано (див. рішення у справі «Ілійков проти Болгарії» (Ilijkov v. Bulgaria), заява № 33977/96, пункт 84 in fine, від 26 липня 2001 року).

Висновки: затримання заявника та тримання під вартою з 23 до 24 червня 2010 року на підставі постанови слідчого суперечили національному законодавству та, таким чином, були несумісними з положеннями пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд часто встановлював порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у справах проти України у зв’язку з тим, що навіть коли йдеться про тривалі строки тримання під вартою, національні суди посилаються на однакові підстави протягом всього періоду ув’язнення заявника, якщо взагалі роблять це (див., наприклад, «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункти 80, 81 та 99, від 10 лютого 2011 року). Суд вважає, що обставини цієї справи свідчать про таку саму проблему.

Констатовані порушення: порушення права на свободу та особисту недоторканність та не забезпечення розгляду справи судом упродовж розумного строку (пункти 1 та 3 статті 5 Конвенції).

Ключові слова: позбавлення волі, розумні строк, тримання під вартою, запобіжний захід