Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 30 січня 2018 року

у справі «Боєць проти України»

за заявою № 20963/08

Щодо ненадання можливості обвинуваченому провести перехресний допит свідка, показання якого були вирішальними для його засудження

Фабула справи: заявниця скаржилася на те, що в неї не було можливості допитати М. ні під час досудового слідства, ні у будь-який момент протягом судового розгляду її справи. Вона стверджувала, що показання цього свідка, надані під час досудового слідства, які були визнані судом першої інстанції допустимим доказом, відіграли вирішальну роль у її засудженні. При цьому заявниця стверджувала, що у національних судів не було підстав віддавати перевагу версії подій, викладеній М., ніж версії заявниці, при тому, що свідок не з’явився у жодне судове засідання. Заявниця також стверджувала, що органами влади не було докладено достатніх зусиль для встановлення місцезнаходження М. Вона зазначила, зокрема, що надала суду інформацію, отриману з райвійськкомату, згідно з якою син М., очевидно, продовжував проживати за тією ж самою адресою. Проте заявниця стверджувала, що цю інформацію не було перевірено.

Правове обґрунтування: Суд нагадує, що гарантії підпункту «d» п. 3 ст. 6 є конкретними аспектами права на справедливий судовий розгляд, які повинні враховуватись при будь-якій оцінці справедливості провадження. Відповідно до практики Суду використання в якості доказів показань, відібраних на стадіях розслідування правоохоронними органами та судового слідства, саме по собі не є несумісним зі згаданими положеннями за умови, що дотримано право на захист (див. рішення у справі «Саїді проти Франції» (<...>), від 20 вересня 1993 року, пункт 43, Серії А № 261-C). У цілому ці правила вимагають надання обвинуваченому адекватної та належної можливості поставити під сумнів показання свідка обвинувачення та допитати його, як під час надання ним показань, так і на подальших стадіях провадження (див. рішення у справі «Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства» [ВП] (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom [GC]), заяви № 26766/05 та № 22228/06, пункт 118, ЄСПЛ 2011).

У згаданій справі «Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства» (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom) (пункти 119-147) Великою палатою було роз’яснено принципи, які мають застосовуватись у випадку неявки свідка у відкрите судове засідання. Ці принципи можна узагальнити таким чином (див. також рішення у справах «Хорнкасл та інші проти Сполученого Королівства» (Horncastle and Others v. the United Kingdom), заява № 4184/10, пункти 131-135, від 16 грудня 2014 року, та «Сетон проти Сполученого Королівства» (Seton v. the United Kingdom), заява № 55287/10, пункт 58, від 31 березня 2016 року):

(i) у першу чергу Суд повинен розглянути попереднє питання щодо наявності поважної причини для оголошення показань свідка за його відсутності, враховуючи, що за загальним правилом свідки повинні надавати показання в судовому засіданні і для забезпечення їхньої явки мають бути докладені всі розумні зусилля;

(ii) типовими причинами неявки, як у згаданій справі «Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства» (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom), є смерть свідка чи побоювання помсти. Проте існують інші законні підстави неявки свідка в судове засідання;

(iii) якщо свідка не було допитано на будь-якій попередній стадії провадження, оголошення показань свідка замість надання їх безпосередньо у судовому засіданні має бути крайнім заходом;

(iv) визнання допустимим доказом показань відсутніх свідків призводить до потенційно невигідних умов для обвинуваченого, який, у принципі, під час судового розгляду кримінальної справи повинен мати ефективну можливість оскаржити доказ проти нього. Зокрема, він повинен мати можливість перевірити точність і достовірність показань свідків шляхом їх допиту в усній формі у його присутності або під час надання показань свідком, або на певній пізнішій стадії провадження;

(v) відповідно до правила «єдиного або вирішального доказу», якщо визнання вини обвинуваченого виключно або переважно ґрунтується на показаннях свідків, яких обвинувачений не може допитати на будь-якій стадії провадження, його права на захист обмежуються неправомірно;

(vi) у цьому контексті слово «вирішальний» слід розуміти вузько як таке, що вказує на доказ такої значущості або важливості, який, вірогідно, маже стати вирішальним для результату розгляду справи. Якщо неперевірені показання свідка підтверджуються іншими доказами, вирішення питання, чи є вони вирішальними буде залежати від сили підтверджуючих доказів: чим більш вагомими будуть інші обвинувальні докази, тим менше вірогідність визнання показань відсутнього свідка вирішальними;

(vii) проте, оскільки пункт 3 статті 6 Конвенції слід тлумачити у контексті загальної оцінки справедливості провадження, правило єдиного або вирішального доказу не повинно застосовуватися жорстко;

(viii) зокрема у випадку, коли показання зі слів іншої особи є єдиним або вирішальним доказом проти обвинуваченого, визнання його допустимим доказом не призводить автоматично до порушення пункту 1 статті 6. При цьому, якщо засудження ґрунтувалося на єдиному або вирішальному показанні відсутнього свідка, Суд має піддати провадження найретельнішому аналізу. З огляду на загрози, пов’язані з визнанням таких показань допустимим доказом, він буде дуже важливим складником для встановлення балансу та вимагатиме достатніх урівноважуючих факторів, у тому числі існування вагомих процесуальних гарантій. У кожній справі питання полягає в наявності достатніх урівноважуючих факторів, у тому числі заходів, здатних забезпечити справедливу та належну оцінку достовірності такого доказу. Це дозволить обґрунтування засудження на підставі такого доказу лише за умови, що він є достатньо достовірним з урахуванням його важливості для справи.

Суд зазначає, що суд першої інстанції, судді якого ніколи особисто не бачили М., беззастережно надали перевагу її версії подій (див., a contrario, згадане рішення у справі «Бен Мумен проти Італії» (Ben Moumen v. Italy), пункт 58). Зокрема, Суд зауважує, що хоча М. зазначила, що в минулому вона вже зверталася до заявниці, вона нічого не повідомила про цей випадок у своїй заяві до міліції та у своїх подальших показаннях слідчому (див., зокрема, пункт 7). Ця обставина могла бути суттєвою для оцінки достовірності версії М. Проте суди не прокоментували її.

Суд зазначає, що заявниця була позбавлена можливості допитати М. як під час судового розгляду, так і протягом досудового слідства. Також вона не мала можливості поставити М. запитання у письмовій формі. Крім того, національні суди не приділили уваги тому факту, що М. не було заслухано судом або прокуратурою на жодній стадії провадження. Якби щонайменше був відеозапис її допиту, це дозволило б суду, сторонам обвинувачення та захисту в судовому засіданні спостерігати за поведінкою свідка під час допиту та скласти власне уявлення щодо достовірності його або її показань.

Висновки: нездатність органів влади України докласти всіх розумних зусиль для забезпечення явки М., важливість її показань для засудження заявниці та відсутність достатніх урівноважуючих заходів, які дозволили б провести справедливу та належну оцінку достовірності неперевірених показань, змушують Суд дійти висновку, що відсутність у заявниці на будь-якій стадії провадження можливості допитати свідка або вимагати, щоб його допитали, зробила судовий розгляд у цілому несправедливим.

Констатовані порушення: порушення права на справедливий судовий розгляд та права допитувати свідків обвинувачення (пункт 1 та підпункт «d» пункту 3 статті 6 Конвенції).

Ключові слова: справедливий судовий розгляд, допит свідка у кримінальному провадженні, показання свідка