Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 30 червня 2015 року

у справі «KHOROSHENKO v. RUSSIA»

за заявою № 41418/04

Щодо заборони особі, засудженій до довічного позбавлення волі, мати тривалі побачення з родиною

Фабула справи: заявник, який відбуває покарання у вигляді довічного позбавлення волі, скаржився що протягом перших десяти років ув’язнення у виправній колонії особливого режиму його утримували за умовами суворого режиму, котрий передбачає, зокрема, обмеження щодо кількості і тривалості побачень у тюрмі і обмеження кількості відвідувачів, а також різні заходи нагляду за цими побаченнями. Заявник міг спілкуватись із зовнішнім світом, але йому було повністю заборонено робити телефонні дзвінки, крім надзвичайних випадків.

Правове обґрунтування: протягом десяти років заявник міг підтримувати стосунки із зовнішнім світом шляхом листування, але усі інші форми стосунків були обмежені. Йому було повністю заборонено робити телефонні дзвінки, окрім надзвичайних випадків, він міг мати побачення з рідними лише один раз на шість місяців, і ці побачення не могли тривати більше чотирьох годин за участю не більше ніж двох дорослих відвідувачів. У таких випадках заявника від відвідувачів відділяла скляна перегородка, а охоронець міг весь час слухати їхні розмови.

Оспорювані обмеження, передбачені безпосередньо законом, були застосовані до заявника винятково на підставі засудження до довічного позбавлення волі, незалежно від інших чинників. Такий режим застосовувався до нього протягом фіксованого строку у десять років, котрий міг бути продовжений у випадку поганої поведінки під час відбування покарання, але не міг бути скорочений. Згадані обмеження були поєднані у рамках одного режиму протягом визначеного строку і не могли бути змінені.

Регламентування на європейському рівні прав засуджених осіб на побачення, включно з особами, засудженими до довічного позбавлення волі, ґрунтується на принципі, відповідно до якого державні органи повинні запобігти руйнуванню сімейних зв’язків і допомогти особам, засудженим до довічного позбавлення волі, скористатись спілкуванням з їхніми родинами на достатньо хорошому рівні шляхом побачень, влаштованих якомога частіше і доступніше. Практика стосовно регламентування побачень у тюрмі є досить різноманітною. Проте загалом у державах-учасницях побачення у тюрмі для осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, відбуваються не менш ніж кожні два місяці. Більшість держав-учасниць не встановлюють жодного розрізнення між особами, засудженими до довічного позбавлення волі, і іншими категоріями засуджених, і що у цих країнах принаймні одне побачення на місяць є загальноприйнятою мінімальною частотою. У цьому контексті Росія, схоже, єдина держава-учасниця Ради Європи, котра регламентує побачення у тюрмі для осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, шляхом застосування протягом тривалого строку до усіх цих осіб загалом режиму, для якого характерна вкрай мала кількість побачень.

Наведена ситуація має наслідком звуження можливості розсуду, котру має у цій галузі держава-відповідач щодо оцінки прийнятних меж втручання у приватне і сімейне життя.

Відповідно до напрацьованої юриспруденції Суду, загалом засуджені в’язні продовжують користуватись усіма основоположними гарантованими Конвенцією правами і свободами, за винятком права на свободу, оскільки звичайне позбавлення волі однозначно належить до сфери застосування статті 5 Конвенції, а засудженого не може бути позбавлено гарантованих Конвенцією прав лише на тій підставі, що він за вироком перебуває в ув’язненні.

Отже, чинне російське право не бере належно до уваги інтереси засудженого і його рідних і близьких, як того вимагають стаття 8 Конвенції, зміст міжнародно-правових документів щодо побачень з родиною і практика міжнародних судів і трибуналів, котрі незмінно визнають за усіма ув’язненими, не встановлюючи жодної відмінності між особами, засудженими до довічного позбавлення волі, і іншими в’язнями, право користуватись як мінімум «прийнятним» або розумно «хорошим» рівнем контактів з їхніми родинами.

Уряд, посилаючись на рішення Конституційного суду, стверджує, що ці обмеження мають на меті виправлення правопорушників. Застосований до заявника пенітенціарний режим не переслідував цілі його соціальної реінтеграції, а має на меті виключно його ізолювання. Проте Кримінально-виконавчий кодекс передбачає для особи, засудженої до довічного позбавлення волі, можливість клопотати про умовно-дострокове звільнення після відбуття двадцяти п’яти років покарання. Суд вважає, що дуже суворий характер режиму, котрий застосовується осіб, які, як і заявник, засуджені до довічного позбавлення волі, перешкоджає їм підтримувати стосунки з родинами і тому замість того, щоб сприяти або полегшувати їм соціальну реінтеграцію або виправлення, серйозно їх ускладнює. Це суперечить також відповідним рекомендаціям Європейського комітету із запобігання катуванню і нелюдському і такому, що принижує гідність, поводженню (КЗК) і статті 10 § 3 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, котрий набув чинності щодо Росії у 1973 році, а також іншим численним міжнародно-правовим документам.

Висновки: втручання у приватне і сімейне життя заявника, спричинене застосуванням до нього протягом тривалого строку і виключно через суворість покарання режиму, для котрого притаманна вкрай мала кількість дозволених побачень, вже саме є непропорційним щодо цілей, про які згадував Уряд. Водночас вплив цього заходу поглиблювався вкрай довгою тривалістю часу застосування, а також різними правилами щодо умов побачення в тюрмі, таких як заборона безпосереднього фізичного контакту, відокремлення відвідувачів і засудженого скляною перегородкою або металевими ґратами, постійна присутність тюремного охоронця протягом побачень і обмеження кількості дорослих відвідувачів. Тому заявнику було вкрай тяжко підтримувати стосунки з дитиною і старими батьками саме в той час, коли збереження родинних зв’язків було вкрай важливим для усіх зацікавлених сторін. Окрім того, це цілковито унеможливило для деяких близьких осіб і дальніх родичів заявника побачення з ним протягом усього цього часу.

З огляду на поєднання різних суворих і тривалих обмежень, накладених на можливість заявника мати побачення в тюрмі, а також на той факт, що даний оспорюваний режим належно не враховує принцип пропорційності і вимоги щодо виправлення і соціальної інтеграції осіб, засуджених до тривалого позбавлення волі, згаданий захід не забезпечував справедливого балансу між, з одного боку, правом заявника на захист приватного і сімейного життя і, з іншого боку, цілями, на які посилався Уряд-відповідач. Отже держава-відповідач перевищила у цьому питанні надану їй можливість розсуду.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: порушення прав ув'язнених, умови ув’язнення, умови поводження з ув’язненими