Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 15 грудня 2015 року

у справі «SCHATSCHASCHWILI v. GERMANY»

за заявою № 9154/10

Щодо неможливості допитати відсутніх свідків, чиї показання мали значний вплив на визнання особи винною у вчиненні кримінального правопорушення

Фабула справи: заявник скаржився на те, що було порушено його право на справедливий судовий розгляд, у тому числі право на допит свідків проти нього відповідно до пунктів 1 та 3 (d) статті 6 Конвенції. Він підкреслив, що ні він, ні його захисник не мали можливості на будь-якому етапі провадження допитати ключових свідків.

Заявник був визнаний винним у пограбуванні за обтяжуючих обставин та вимаганні за обтяжуючих обставин і засуджений до позбавлення волі строком на дев’ять з половиною років. Стосовно одного зі злочинів суд першої інстанції покладався, зокрема, на письмові свідчення, надані поліції двома жертвами злочину на досудовому етапі. Показання були оголошені під час судового розгляду, оскільки два свідка повернулися до Латвії і відмовилися давати показання у зв’язку з тим, що вони все ще травмовані злочином.

Правове обґрунтування: щоб оцінити, чи загальній справедливості судового розгляду у справі заявника було завдано шкоди через використання показань, попередньо наданих свідками, що не були присутніми під час судового розгляду, Суд застосував та роз’яснив тест, викладений в постанові його Великої палати у справі Al-Khawaja і Tahery проти Сполученого Королівства ([ВП], 26766/05 та 22228/06, 15 грудня 2011 року, Інформаційний бюлетень 147). Зокрема, було зрозуміло, що у разі стверджувальної відповіді на питання першої частини тесту (чи існувала вагома причина для неявки свідка) та другої (чи були показання відсутнього свідка єдиною або вирішальною підставою для визнання обвинувачуваного винним), необхідно розглядати кожну з трьох частин тесту, проте залишалося невизначеним, чи потрібно розглядати всі три частини тесту, у разі заперечної відповіді на питання першої чи другої частини, а також в якому порядку слід розглядати частини тесту.

Суд дійшов висновку, що:

1. Відсутність вагомих причин для неявки свідка, хоча сама по собі вона не може однозначно свідчити про несправедливість судового процесу, була, тим не менш, дуже важливим фактором, який потрібно було врахувати під час оцінювання справедливості судового розгляду в цілому, і який міг би схилити чашу терезів на користь встановлення наявності порушення §§ 1 і 3 (d) статті 6.
2. Наявність достатніх врівноважувальних факторів необхідно було перевірити не лише у випадках, коли показання відсутнього свідка були єдиною або вирішальною підставою для визнання особи винною, але й у випадках, коли вони були досить вагомими і могли поставити захист у невигідне становище. Те, які врівноважувальні фактори були б необхідними, щоб судовий розгляд вважався справедливим, залежало б від вагомості показань відсутнього свідка.
3. Як правило, доречно розглядати три частини тесту Al-Khawaja в порядку, визначеному в постанові у вказаній справі. Однак, усі три частини пов’язані між собою і, у своїй сукупності, слугують для визначення справедливості спірного кримінального провадження в цілому. Тому, у певній справі доцільно розглядати частини тесту в іншому порядку, зокрема, якщо одна з його частин має вирішальне значення для висновку щодо справедливості чи несправедливості провадження.

Висновки: неявка свідків мала місце не з вини суду першої інстанції. Відповідно, у суду першої інстанції були вагомі підстави для незабезпечення явки свідків під час судового розгляду та визнання доказами показань, які вони дали на досудовому етапі. Після оцінки всіх доказів, представлених в національних судах, Суд зазначив, що обидві жертви злочину були єдиними його очевидцями. Під час судового розгляду заявник мав можливість розповісти свою власну версію подій, а також поставити під сумнів надійність свідків через перехресний допит свідків, які давали показання з чужих слів. Однак, у нього не було можливості допитати двох жертв непрямо або на етапі розслідування.

Фактично, незважаючи на те, що органи прокуратури могли б призначити адвоката для участі у заслуховуванні свідків слідчим суддею, ці процесуальні гарантії не були використані у справі заявника. У зв’язку з цим, Суд погодився із заявником в тому, що свідки були заслухані слідчим суддею, оскільки, з огляду на їх очікуване повернення до Латвії, органи прокуратури вважали, що існувала небезпека втрати їх показань. За таких обставин, і враховуючи той факт, що відповідно до національного законодавства письмові протоколи попереднього допиту свідка слідчим суддею можуть бути оголошені під час судового розгляду за менш суворих умов, ніж протоколи допиту свідків поліцією, органи прокуратури пішли на передбачуваний ризик, який згодом справдився, що ні обвинувачуваний, ні його адвокат не зможуть допитати їх на будь-якому етапі провадження.

Враховуючи важливість заяв єдиних очевидців злочину, в скоєнні якого заявник був визнаний винним, вжиті національним судом врівноважувальні заходи були недостатніми, щоб дозволити справедливо і належно оцінити надійність доказів, що не були перевірені. Таким чином, відсутність у заявника можливості допитати двох свідків або вимагати, щоб їх допитали на будь-якому етапі провадження обумовила несправедливість судового процесу в цілому.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.п. 1 та 3 (d) статті 6 Конвенції).

Ключові слова: право на захист, право на допит свідків, справедливість судового розгляду, порушення прав обвинуваченого