І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
Р І Ш Е Н Н ЯКОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
Рішення Конституційного Суду України
у справі за конституційним поданням 45 народних депутатівУкраїни щодо відповідності Конституції України
(конституційності) положення частини другої статті 16
Дисциплінарного статуту прокуратури України,
затвердженого Постановою Верховної Ради України "Про
затвердження Дисциплінарного статуту прокуратури
України"
(справа про Дисциплінарний статут прокуратури)
м. Київ Справа N 1-25/2004
22 червня 2004 року
N 13-рп/2004
Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного
Суду України:
Селівона Миколи Федосовича - головуючий, Вознюка Володимира Денисовича, Євграфова Павла Борисовича, Іващенка Володимира Івановича, Костицького Михайла Васильовича, Малинникової Людмили Федорівни, Мироненка Олександра Миколайовича, Німченка Василя Івановича, Пшеничного Валерія Григоровича, Савенка Миколи Дмитровича - суддя-доповідач, Скоморохи Віктора Єгоровича, Тихого Володимира Павловича, Ткачука Павла Миколайовича, Чубар Людмили Пантеліївни, Шаповала Володимира Миколайовича,
розглянув на пленарному засіданні справу щодо відповідності
Конституції України ( 254к/96-ВР ) (конституційності) положення
частини другої статті 16 Дисциплінарного статуту прокуратури
України, затвердженого Постановою Верховної Ради України "Про
затвердження Дисциплінарного статуту прокуратури України" від 6
листопада 1991 року N 1796-XII ( 1796-12 ) (Відомості Верховної
Ради України, 1992 р., N 4, ст. 15).
Приводом для розгляду справи відповідно до статей 39, 40
Закону України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР )
стало конституційне подання 45 народних депутатів України.
Підставою для розгляду справи згідно зі статтями 71, 75
Закону України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ) є
наявність спору щодо конституційності зазначеного положення
Дисциплінарного статуту прокуратури України ( 1796-12 ).
Заслухавши суддю-доповідача Савенка М.Д. та дослідивши
матеріали справи, Конституційний Суд України
у с т а н о в и в:
1. Суб'єкт права на конституційне подання - 45 народних
депутатів України - звернувся до Конституційного Суду України з
клопотанням розглянути питання щодо відповідності Конституції
України ( 254к/96-ВР ) (конституційності) положення частини другої
статті 16 Дисциплінарного статуту прокуратури України,
затвердженого Постановою Верховної Ради України "Про затвердження
Дисциплінарного статуту прокуратури України" від 6 листопада 1991
року N 1796-XII ( 1796-12 ) (далі - Статут).
Народні депутати України вважають, що визначений частиною
другою статті 16 Статуту ( 1796-12 ) порядок оскарження рішень
Президента України, Генерального прокурора України про
застосування одного з дисциплінарних стягнень, передбачених
пунктами 5 (звільнення) і 6 (звільнення з позбавленням класного
чину) статті 9 Статуту, або відмови у поновленні на роботі
прокурорсько-слідчих працівників, звільнених прокурорами
Автономної Республіки Крим, областей, міста Києва та прирівняними
до них прокурорами, до Верховного Суду України в місячний строк не
відповідає статтям 55, 124, 129, 131 Конституції України
( 254к/96-ВР ). На думку авторів клопотання, оспорюване положення
стосовно розгляду скарг тільки Верховним Судом України суттєво
обмежує "конституційні права прокурорсько-слідчих працівників",
позбавляє їх права на апеляційне та касаційне оскарження, не
відповідає принципу рівності усіх учасників судового процесу перед
законом і судом та не враховує приписи статті 131 Конституції
України ( 254к/96-ВР ) щодо можливості оскарження прокурорами
рішень про їх притягнення до дисциплінарної відповідальності до
Вищої ради юстиції.
2. Голова Верховної Ради України у листі до Конституційного
Суду України зазначає, що передбачене частиною другою статті 16
Статуту ( 1796-12 ) оскарження рішень Президента України,
Генерального прокурора України і прокурорів Автономної Республіки
Крим, областей, міста Києва та прирівняних до них прокурорів до
Верховного Суду України враховує спеціальний статус
прокурорсько-слідчих працівників як учасників судового процесу і
дає можливість Верховному Суду України об'єктивно і в повному
обсязі розглядати справи виключного провадження. Підвідомчість
таких справ закріплена не законом, як це визначено положеннями
пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України
( 254к/96-ВР ), а постановою Верховної Ради України ( 1796-12 ),
якою затверджено Статут. Це суперечить принципу конституційного
захисту громадян, які перебувають на посаді слідчого і прокурора,
оскільки Основний Закон України ( 254к/96-ВР ) прямо передбачає
врегулювання цього питання виключно законом України.
Верховний Суд України підкреслює, що оспорюване положення
Статуту ( 1796-12 ) позбавляє прокурорсько-слідчих працівників
права на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення.
Підсудність справ має визначатися виключно законом.
Генеральна прокуратура України вважає, що встановлене
частиною другою статті 16 Статуту ( 1796-12 ) право
прокурорсько-слідчих працівників оскаржити безпосередньо до
Верховного Суду України рішення про позбавлення класного чину і
звільнення з роботи суперечить положенням пункту 14 частини першої
статті 92, пунктів 2, 8 частини третьої статті 129 Конституції
України ( 254к/96-ВР ). Цей припис Статуту ( 1796-12 ) порушує
принцип рівності усіх учасників судового процесу перед законом і
судом та позбавляє як прокурорсько-слідчих працівників, так і
Генеральну прокуратуру України можливості апеляційного та
касаційного оскарження судових рішень. Винятки з такого порядку
оскарження та підсудність справ можуть встановлюватися тільки
законом, а Статут ( 1796-12 ), затверджений постановою Верховної
Ради України, не є законом.
На думку Вищої ради юстиції, положення частини другої статті
16 Статуту ( 1796-12 ) не суперечить статті 131 Конституції
України ( 254к/96-ВР ). Встановлене цією нормою право прокурорів
на оскарження рішень про притягнення до дисциплінарної
відповідальності є додатковою гарантією забезпечення захисту їх
прав у позасудовому порядку.
3. Конституційний Суд України, розглядаючи порушене в
конституційному поданні питання, виходить з такого.
Відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції
України ( 254к/96-ВР ) судочинство визначається виключно законом.
За своїм змістом судочинство включає в себе, зокрема, підсудність,
тобто встановлення повноважень судів системи судів загальної
юрисдикції та процесуальних строків, строків звернення, оскарження
до суду рішень, дій або бездіяльності органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
У контексті наведеного конституційного положення Закон
України "Про судоустрій України" ( 3018-14 ) передбачає, що
місцеві суди здійснюють розгляд по першій інстанції справ,
віднесених до їх підсудності процесуальним законом (стаття 22),
апеляційні суди - справ, визначених законом (стаття 26), а
Верховний Суд України - розгляд інших справ, пов'язаних з
виключними обставинами, у випадках, передбачених законом (стаття
47).
Отже, підсудність справ, а також строки звернення до суду
повинні визначатися виключно законом і не можуть встановлюватися
іншими актами, у тому числі постановою Верховної Ради України.
Таким чином, положення частини другої статті 16 Статуту
( 1796-12 ) не відповідає пункту 14 частини першої статті 92
Конституції України ( 254к/96-ВР ) (є неконституційним).
На підставі викладеного та керуючись статтями 147, 150
Конституції України ( 254к/96-ВР ), статтями 51, 61, 69, 73 Закону
України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ),
Конституційний Суд України
в и р і ш и в:
1. Визнати таким, що не відповідає Конституції України
( 254к/96-ВР ) (є неконституційним), положення частини другої
статті 16 Дисциплінарного статуту прокуратури України,
затвердженого Постановою Верховної Ради України "Про затвердження
Дисциплінарного статуту прокуратури України" від 6 листопада 1991
року N 1796-XII ( 1796-12 ), відповідно до якого рішення
Президента України та Генерального прокурора України про
позбавлення класного чину, наказ Генерального прокурора України
про застосування одного з дисциплінарних стягнень, передбачених
пунктами 5 і 6 статті 9 Статуту, або відмова у поновленні на
роботі прокурорсько-слідчих працівників, звільнених прокурорами
Автономної Республіки Крим, областей, міста Києва та прирівняними
до них прокурорами, можуть бути оскаржені до Верховного Суду
України в місячний строк.
2. Положення Дисциплінарного статуту прокуратури України
( 1796-12 ), визнане неконституційним, втрачає чинність з дня
ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
3. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до
виконання на території України, остаточним і не може бути
оскаржене.
Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у
"Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних
виданнях України.
КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОКРЕМА ДУМКА
судді Конституційного Суду України Вознюка В.Д.стосовно Рішення Конституційного Суду України
у справі за конституційним поданням 45 народних
депутатів України щодо відповідності Конституції
України ( 254к/96-ВР ) (конституційності) положення
частини другої статті 16 Дисциплінарного статуту
прокуратури України, затвердженого Постановою Верховної
Ради України "Про затвердження Дисциплінарного
статуту прокуратури України" ( 1796-12 )
(справа про Дисциплінарний статут прокуратури)
1. Конституційний Суд України зазначеним Рішенням визнав
таким, що не відповідає Конституції України ( 254к/96-ВР ) (є
неконституційним), положення частини другої статті 16
Дисциплінарного статуту прокуратури України, затвердженого
Постановою Верховної Ради України "Про затвердження
Дисциплінарного статуту прокуратури України" від 6 листопада 1991
року N 1796-XII ( 1796-12 ) (далі - Статут), відповідно до якого
рішення Президента України та Генерального прокурора України про
позбавлення класного чину, наказ Генерального прокурора України
про застосування одного з дисциплінарних стягнень, передбачених
пунктами 5, 6 статті 9 Статуту, або відмова у поновленні на роботі
прокурорсько-слідчих працівників, звільнених прокурорами
Автономної Республіки Крим, областей, міста Києва та прирівняними
до них прокурорами, можуть бути оскаржені до Верховного Суду
України в місячний строк.
2. Приймаючи Рішення, Конституційний Суд України досліджував
питання лише в межах конституційного подання.
Конституційний Суд України відповідно до частини другої
статті 61 Закону України "Про Конституційний Суд України"
( 422/96-ВР ) може визнати неконституційним правовий акт повністю
або в окремій його частині.
Статут - це нормативно-правовий акт, у якому, зокрема,
визначаються основи військової чи службової дисципліни, за
порушення якої військовослужбовці чи службові особи несуть
дисциплінарну відповідальність.
Статутом ( 1796-12 ) визначені види заохочень та
дисциплінарних стягнень щодо прокурорсько-слідчих працівників, а
також працівників навчальних, наукових та інших установ
прокуратури, які мають класні чини (розділи II, III).
3. Згідно з пунктом 14 частини першої статті 92 Конституції
України ( 254к/96-ВР ) виключно законами України визначаються,
зокрема, організація і діяльність прокуратури. У статті 123
Конституції України ( 254к/96-ВР ) також зазначено, що організація
і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються
законом.
З цих конституційних норм, на думку автора, випливає, що
зазначені у Статуті ( 1796-12 ) положення є предметом нормативного
регулювання у формі закону, оскільки вони є складовими організації
і діяльності прокуратури України.
Більше того, діяння, які є дисциплінарними правопорушеннями,
та відповідальність за них, як зазначено у пункті 22 частини
першої статті 92 Конституції України ( 254к/96-ВР ), також
визначаються виключно законами України.
Таким чином, Статут ( 1796-12 ) є неналежним
нормативно-правовим актом щодо визначення порядку заохочення та
притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників
прокуратури, а також працівників навчальних, наукових та інших
установ прокуратури, які мають класні чини.
Оскільки положення частини другої статті 16 Статуту
( 1796-12 ) тісно пов'язані з положеннями інших статей розділу III
"Дисциплінарні стягнення", а сам Статут регулює питання
організації і діяльності прокуратури, то за логікою Конституційний
Суд України повинен був визнати в цілому Дисциплінарний статут
прокуратури України, затверджений Постановою Верховної Ради
України "Про затвердження Дисциплінарного статуту прокуратури
України" від 6 листопада 1991 року N 1796-XII, таким, що не
відповідає пунктам 14, 22 статті 92 та статті 123 Конституції
України ( 254к/96-ВР ), тобто є неконституційним.
Суддя Конституційного Суду України В.ВОЗНЮК
ОКРЕМА ДУМКА
судді Конституційного Суду України Євграфова П.Б.стосовно Рішення Конституційного Суду України
у справі за конституційним поданням 45 народних
депутатів України щодо відповідності Конституції
України ( 254к/96-ВР ) (конституційності) положення частинидругої статті 16 Дисциплінарного статуту прокуратури
України ( 1796-12 ), затвердженого Постановою Верховної РадиУкраїни "Про затвердження Дисциплінарного статуту
прокуратури України"
(справа про Дисциплінарний статут прокуратури)
Відповідно до статті 64 Закону України "Про Конституційний
Суд України" ( 422/96-ВР ) вважаю за необхідне викласти окрему
думку стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі про
Дисциплінарний статут прокуратури України, затверджений Постановою
Верховної Ради України від 6 листопада 1991 року N 1796-XII
( 1796-12 ) (далі - Статут).
Рішення прийнято в межах конституційного подання 45 народних
депутатів України на предмет перевірки щодо конституційності лише
положення частини другої статті 16 Статуту ( 1796-12 ). Проте
згідно з пунктом 1 Розділу XV "Перехідні положення" Конституції
України ( 254к/96-ВР ) "закони та інші нормативні акти, прийняті
до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не
суперечить Конституції України". У зв'язку з цим Конституційний
Суд України повинен здійснити таку перевірку й стосовно
відповідності Основному Закону України ( 254к/96-ВР ) інших
положень Статуту ( 1796-12 ), зокрема його розділу III
"Дисциплінарні стягнення". Це потрібно зробити з огляду й на те,
що частина друга статті 16 Статуту ( 1796-12 ) пов'язана з
нормативними положеннями його пунктів 5, 6 статті 9.
Статут ( 1796-12 ), затверджений Постановою Верховної Ради
України як нормативно-правовий акт, за формою не є законом, хоча у
ньому закріплено положення з питань організації і діяльності
прокуратури, які відповідно до пункту 14 частини першої статті 92
Конституції України ( 254к/96-ВР ) визначаються виключно законами
України.
Отже, в цьому контексті Статут ( 1796-12 ) має бути визнаний
таким, що не відповідає Конституції України ( 254к/96-ВР ) (є
неконституційним) повністю, а не в окремій його частині, як це
вирішив Конституційний Суд України. Явно неконституційними, на мій
погляд, є положення статті 8 Статуту ( 1796-12 ), за якими до
прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних,
наукових та інших установ прокуратури за невиконання чи неналежне
виконання ними службових обов'язків застосовуються дисциплінарні
стягнення, передбачені пунктами 1, 2, 3, 4, 5, 6 статті 9 Статуту
(догана; пониження в класному чині; пониження в посаді;
позбавлення нагрудного знака "Почесний працівник прокуратури
України"; звільнення; звільнення з позбавленням класного чину).
Відповідно до пункту 22 частини першої статті 92 Конституції
України ( 254к/96-ВР ) ці питання мають визначатися виключно
законами України.
Викликає великий сумнів конституційність припису частини
другої статті 8 Статуту ( 1796-12 ), згідно з яким "винесення
виправдувального вироку (судом - П.Є.), повернення кримінальної
справи для додаткового розслідування, скасування запобіжного
заходу та інших процесуальних рішень тягне за собою дисциплінарну
відповідальність прокурорів і слідчих, якщо ними в процесі
слідства були допущені недбалість або несумлінність". На мою
думку, це положення, по-перше, суперечить згадуваному пункту 22
частини першої статті 92 Конституції України ( 254к/96-ВР ),
по-друге, впливає на незалежність слідчих і прокурорів у
здійсненні ними своїх повноважень та суддів при здійсненні ними
професійних обов'язків.
Поза увагою Конституційного Суду України залишилося й
положення частини третьої статті 48 Закону України "Про
прокуратуру" ( 1789-12 ), за яким "прокурори і слідчі несуть
відповідальність згідно з Дисциплінарним статутом прокуратури
України" ( 1796-12 ), яке відповідно до наведених вище мотивів
також не відповідає, на мій погляд, Конституції України
( 254к/96-ВР ).
Таким чином, неврахування наведених підстав щодо визнання
неконституційними інших положень Статуту ( 1796-12 ), як і
визнання його неконституційним повністю, істотно вплинуло на
Рішення Конституційного Суду України у цій справі.
Суддя Конституційного Суду України П.ЄВГРАФОВ
ОКРЕМА ДУМКА
судді Конституційного Суду України Савенка М.Д.стосовно Рішення Конституційного Суду України
у справі за конституційним поданням 45 народних
депутатів України щодо відповідності Конституції
України ( 254к/96-ВР ) (конституційності) положення
частини другої статті 16 Дисциплінарного статуту
прокуратури України ( 1796-12 ), затвердженого ПостановоюВерховної Ради України "Про затвердження Дисциплінарного
статуту прокуратури України"
(справа про Дисциплінарний статут прокуратури)
Погоджуючись з резолютивною частиною Рішення щодо
неконституційності положення статті 16 Дисциплінарного статуту
прокуратури України, затвердженого Постановою Верховної Ради
України "Про затвердження Дисциплінарного статуту прокуратури
України" від 6 листопада 1991 року N 1796-XII ( 1796-12 ) (далі -
Статут), вважаю, що воно суперечить також положенням статей 6, 19,
55, пунктів 2, 8 частини третьої статті 129 Конституції України
( 254к/96-ВР ).
1. Стаття 6 Конституції України ( 254к/96-ВР ) закріпила один
із важливих принципів конституційного ладу - здійснення органами
законодавчої, виконавчої та судової влади своїх повноважень у
встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів
України.
Суди як органи судової і державної влади, а також професійні
судді - носії судової влади і посадові особи відповідно до статті
19 Конституції України ( 254к/96-ВР ) зобов'язані діяти лише на
підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені
Конституцією та законами України.
За змістом статті 55 Конституції України ( 254к/96-ВР ) право
кожного на судовий захист передбачає конкретні гарантії
забезпечення ефективного поновлення у правах шляхом здійснення
правосуддя як правозастосовної діяльності з розгляду і вирішення у
встановленому законом порядку віднесених до компетенції суду
цивільних, господарських, кримінальних та інших справ.
Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (стаття 124
Конституції України ( 254к/96-ВР ): Конституційним Судом України
та судами загальної юрисдикції, до системи яких входять місцеві,
апеляційні, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України
(стаття 125 Конституції України, стаття 18 Закону України "Про
судоустрій України" ( 3018-14 ) (далі - Закон).
Основний Закон України ( 254к/96-ВР ), поширивши юрисдикцію
судів судової системи України на всі правовідносини, що виникають
у державі (стаття 124), визнав їх загальну компетенцію вирішувати
всі спори про право та інші правові питання. Разом з тим
компетенцію судів окремих ланок (по вертикалі), а також судів
окремої ланки (по горизонталі) він не встановив. Тому відповідно
до вимог статей 6, 19 Конституції України ( 254к/96-ВР )
повноваження судів вирішувати спори про право та інші правові
питання мають визначатися тільки законом.
У контексті цих конституційних положень Закон ( 3018-14 )
передбачає здійснення місцевими судами розгляду по першій
інстанції справ, віднесених до їх підсудності процесуальним
законом (стаття 22), апеляційними судами - справ, визначених
законом (стаття 26), а Верховним Судом України - розгляд інших
справ, пов'язаних з виключними обставинами, у випадках,
передбачених законом (стаття 47).
2. Визначення підсудності та строків звернення до суду є
важливою гарантією реалізації встановленого статтею 55 Конституції
України ( 254к/96-ВР ) права на судовий захист.
Підсудність - це сукупність ознак, за якими розмежовується
компетенція окремих ланок судової системи та судів однієї ланки
щодо розгляду відповідних справ. Вона вказує, який конкретно суд
має розглядати передбачені законом справи, тобто до якого суду
необхідно звернутися за захистом порушеного або оспорюваного права
чи інтересу, і водночас зобов'язує суд розглянути справу,
віднесену до його повноважень.
Підсудність базується на принципі рівності усіх учасників
судового процесу перед законом і судом. Цей принцип віднесено
Конституцією України ( 254к/96-ВР ) до основних засад судочинства
(пункт 2 частини третьої статті 129), до яких також віднесено
забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду,
крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини третьої
статті 129).
За змістом цих положень законом визначається право учасників
судового процесу і порядок апеляційного та касаційного оскарження
рішення суду. Основний Закон України ( 254к/96-ВР ) допускає
можливість обмеження права на апеляційне та касаційне оскарження
рішень суду. Однак в ньому міститься застереження, що випадки
такого обмеження повинні встановлюватися виключно законом.
Зокрема, Цивільний процесуальний кодекс України ( 1503-06 )
передбачає, що ухвалені судом касаційної інстанції рішення або
ухвали набирають чинності після їх ухвалення і оскарженню не
підлягають (стаття 347).
Цим Кодексом ( 1503-06 ) визначено, що Верховний Суд України
є судом касаційної інстанції (стаття 319). До повноважень
Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі
судів загальної юрисдикції при здійсненні правосуддя належить,
зокрема, розгляд у касаційному порядку рішень загальних судів у
справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом;
перегляд у порядку повторної касації усіх інших справ, розглянутих
судами загальної юрисдикції в касаційному порядку; розгляд інших
справ, пов'язаних з виключними обставинами, у випадках,
передбачених законом (стаття 47 Закону ( 3018-14 ).
Тобто положення цієї норми містять припис про визначення
підсудності справ Верховному Суду України тільки законами України.
Конституційне право учасників судового процесу на апеляційне
та касаційне оскарження судового рішення у випадках і порядку,
встановлених процесуальним законом, підтверджено статтею 12
Закону ( 3018-14 ).
Обов'язковість визначення підсудності тільки законом
узгоджується з вимогами міжнародно-правових актів. Відповідно до
статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод
( 995_004 ), статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і
політичні права ( 995_043 ) всі особи є рівними перед законом і
судом; кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та
обов'язків або при встановленні обгрунтованості будь-якого
кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на
справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку
компетентним, незалежним і безстороннім судом, який встановлений
законом.
Оспорюваним положенням визначено оскарження до Верховного
Суду України не всіх, передбачених Статутом ( 1796-12 )
дисциплінарних стягнень, а лише рішень Президента України та
Генерального прокурора України про позбавлення класного чину,
наказу Генерального прокурора України про застосування таких
дисциплінарних стягнень, як звільнення та звільнення з
позбавленням класного чину (пункти 5, 6 статті 9 Статуту), про
відмову у поновленні на роботі прокурорсько-слідчих працівників,
звільнених прокурорами Автономної Республіки Крим, областей, міста
Києва та прирівняними до них прокурорами. Оскарження інших
дисциплінарних стягнень здійснюється до суду нижчого рівня, до
повноважень якого віднесено розгляд таких скарг законом. При цьому
забезпечується апеляційне та касаційне оскарження рішення суду.
Таким чином, визначення підсудності вказаних у частині другій
статті 16 Статуту ( 1796-12 ) рішень порушує принцип рівності
перед законом, оскільки позбавляє права на оскарження таких рішень
до суду, уповноваженого законом розглядати скарги на рішення про
застосування дисциплінарних стягнень до прокурорсько-слідчих
працівників, та права на апеляційне та касаційне оскарження
рішення суду.
3. Стосовно невідповідності частини другої статті 16 Статуту
( 1796-12 ) статті 131 Конституції України ( 254к/96-ВР ) слід
зазначити, що у конституційному поданні не наведено правового
обгрунтування її неконституційності. У ньому лише констатується,
що "Основним Законом України ( 254к/96-ВР ) запроваджено і
можливість оскарження прокурорами рішень про їх притягнення до
дисциплінарної відповідальності до Вищої ради юстиції (частина
друга статті 131)".
Дійсно, Статут ( 1796-12 ) не передбачає цієї можливості
оскарження, але при цьому необхідно враховувати, що Статут було
затверджено до прийняття Конституції України ( 254к/96-ВР ).
Норми Конституції України ( 254к/96-ВР ) є нормами прямої
дії, мають найвищу юридичну силу і підлягають безпосередньому
застосуванню.
Порядок розгляду Вищою радою юстиції скарг на рішення про
притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурорів
врегульовано Законом України "Про Вищу раду юстиції" ( 22/98-ВР ).
До того ж слід зазначити, що частина друга статті 16 Статуту
( 1796-12 ) визначає лише підсудність скарг на зазначені в ній
рішення і строки їх оскарження до суду. Її положення не регулюють
порядок оскарження рішень про притягнення до дисциплінарної
відповідальності прокурорсько-слідчих працівників у разі
застосування до них інших дисциплінарних стягнень, не зазначених у
частині другій статті 16 Статуту ( 1796-12 ), а також порядку
позасудового розгляду скарг на рішення про притягнення до
дисциплінарної відповідальності прокурорів. Отже, положення
частини другої статті 16 Статуту ( 1796-12 ) не можна визнати
таким, що не відповідає статті 131 Конституції України
( 254к/96-ВР ).
Суддя Конституційного Суду України М.САВЕНКО
