open
  • PDF
  • DOC
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати
Чинний

Конвенція

про захист вимог працівників

у випадку неплатоспроможності роботодавця

N 173

Генеральна конференція Міжнародної організації праці,

що скликана в Женеві Адміністративною радою Міжнародного бюро
праці та зібралася 3 червня 1992 року на свою сімдесят дев'яту
сесію,

підкреслюючи важливість захисту вимог трудящих у випадку
неплатоспроможності роботодавця та нагадуючи про відповідні
положення, які містяться у статті 11 Конвенції 1949 року про
охорону заробітної плати ( 993_146 ) та в статті 11 Конвенції 1925
року про відшкодування працівникам у разі нещасних випадків на
виробництві ( 993_043 ),

зазначаючи, що після прийняття Конвенції 1949 року про
охорону заробітної плати ( 993_146 ) зростаючого значення набуло
економічне оздоровлення неплатоспроможних підприємств та що,
зважаючи на соціально-економічні наслідки, які спричиняє
неплатоспроможність, слід у міру можливості прикладати зусиль,
спрямованих на економічне оздоровлення підприємств та на
збереження робочих місць,

зазначаючи, що з часів прийняття вищевказаних норм у
законодавстві та практиці багатьох держав-членів відбулися значні
зміни, завдяки яким поліпшився захист вимог працівників у випадку
неплатоспроможності роботодавця, та вважаючи своєчасним прийняття
Конференцією нових норм стосовно захисту вимог працівників,

ухваливши прийняти ряд пропозицій стосовно захисту вимог
працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця, що є
четвертим пунктом порядку денного сесії,

ухваливши прийняти цим пропозиціям форми міжнародної
конвенції,

приймає цього двадцять третього дня червня місяця тисяча
дев'ятсот дев'яносто другого року нижченаведену Конвенцію, яка
може називатися Конвенцією 1992 року про захист вимог трудящих у
випадку неплатоспроможності роботодавця.

Розділ I. Загальні положення

Стаття 1

1. У цій Конвенції термін "неплатоспроможність"
застосовується до ситуацій, у яких відповідно до національного
законодавства та правил відкривається процедура, яка стосується
активів роботодавців, з метою задоволення претензій кредиторів на
колективній основі.

2. У цій Конвенції держава-член може поширювати визначення
терміна "неплатоспроможність" на інші ситуації, в яких вимоги
працівників не можуть бути задоволені з причини фінансового
становища роботодавця, наприклад, якщо сума активів роботодавця
визнається такою, що не відповідає вимогам, встановленим для
відкриття процедури, що стосується неплатоспроможності.

3. Національне законодавство, правила чи практика визначають,
чи відповідає сума активів роботодавця вимогам, встановленим для
відкриття вказаної вище в параграфі 1 процедури.

Стаття 2

Положення цієї Конвенції застосовуються за допомогою
законодавства чи правил чи будь-яким іншим способом, що відповідає
національній практиці.

Стаття 3

1. Кожна держава-член, яка ратифікує цю Конвенцію, приймає ці
зобов'язання, що випливають з розділу II, який передбачає захист
вимог працівників, надаючи їм привілеї, чи зобов'язання, що
випливають з розділу III, який передбачає захист вимог працівників
з допомогою гарантійних установ, чи обов'язки, що випливають з
обох розділів. Вибір вказується в декларації, яка супроводжує
ратифікацію.

2. Кожна держава-член, яка ухвалила спочатку лише розділ II
чи лише розділ III цієї Конвенції, може надалі за допомогою
декларації, яка надсилається Генеральному директорові Міжнародного
бюро праці, прийняти зобов'язання й за другим розділом.

3. Кожна держава-член, яка приймає зобов'язання, що
випливають з обох розділів цієї Конвенції, може після консультації
з найбільш представницькими організаціями роботодавців та
працівників обмежити сферу застосування розділу III певними
категоріями працівників та певними областями економічної
діяльності. Ці обмеження вказуються в декларації про прийняття
зобов'язань.

4. Кожна держава-член, яка обмежила свої зобов'язання, що
випливають з розділу III, відповідно до вищеназваного параграфа 3,
у своїй першій доповіді, яка подається згідно зі статтею 22
Статуту Міжнародної організації праці ( 993_154 ), вказує причини
такого обмеження. У наступних доповідях держава-член подає
інформацію про можливе поширення правового захисту, передбаченого
у розділі III цієї Конвенції, на інші категорії працівників чи
інші галузі економічної діяльності.

5. Кожна держава-член, яка прийняла зобов'язання, що
випливають з розділів II та III цієї Конвенції, може після
консультацій з найбільш представницькими організаціями
роботодавців та працівників виключити зі сфери застосування
розділу 11 вимоги, які охороняються відповідно до розділу III.

6. Прийняття державою-членом зобов'язань, що випливають з
розділу II цієї Конвенції, автоматично припиняє дію зобов'язань,
що випливають для неї зі статті 11 Конвенції 1949 року про охорону
заробітної плати ( 993_146 ).

7. Кожна держава-член, яка прийняла лише зобов'язання, що
випливають з розділу III цієї Конвенції, може за допомогою
декларації, надісланої Генеральному директорові Міжнародного бюро
праці, припинити дію зобов'язань, що випливають для неї зі статті
11 Конвенції 1949 року про охорону заробітної плати ( 993_146 )
стосовно вимог, які підлягають захисту згідно з положеннями
розділу III.

Стаття 4

1. З врахуванням винятків, передбачених у нижченаведеному
параграфі 2, та будь-яких обмежень, запроваджених відповідно до
параграфа 3 статті 3, ця Конвенція охоплює усіх найманих
працівників та усі області економічної діяльності.

2. Компетентний орган може після консультацій з найбільш
представницькими організаціями роботодавців та працівників
виключати з розділу II, з розділу III чи з обох розділів цієї
Конвенції певні категорії трудящих, зокрема державних службовців,
з причини особливого характеру їх трудових відносин чи у випадку
наявності інших видів гарантій, що забезпечують їм захист, рівний
тому, який випливає з цієї Конвенції.

3. Кожна держава-член, яка користується правом робити винятки
відповідно до попереднього параграфа 2, включає до своїх
доповідей, що надаються згідно зі статтею 22 Статуту Міжнародної
організації праці ( 993_154 ), інформацію про такі винятки з
поясненням причин їх введення.

Розділ II. Захист вимог працівників за

допомогою надання привілеїв

Вимоги, які підлягають захисту

Стаття 5

У випадку неплатоспроможності роботодавця вимоги працівників,
що випливають з трудових відносин, захищаються на основі привілею,
тобто таким чином, щоб вони задовольнялися з активів
неплатоспроможного роботодавця до того, як будуть задоволені
вимоги непривілейованих кредиторів.

Стаття 6

Цей привілей поширюється як мінімум на вимоги працівників:

a) стосовно заробітної плати за встановлений період часу,
який повинен складати не менш як три місяці, що передують
неплатоспроможності чи припиненню трудових відносин;

b) стосовно виплат за оплачувані відпустки, право на які
виникло у зв'язку з роботою, виконаною протягом року настання
неплатоспроможності чи припинення трудових відносин, а також
протягом попереднього року;

c) стосовно сум, належних працівникам щодо інших видів
оплачуваної відсутності на роботі за встановлений період часу,
який повинен складати не менш як три місяці, що передують
неплатоспроможності чи припиненню трудових відносин;

d) стосовно вихідних допомог, належних працівникам у зв'язку
з припиненням трудових відносин.

Обмеження

Стаття 7

1. Національне законодавство чи правила можуть обмежувати
обсяг привілейованих вимог працівників встановленою сумою, яка
повинна бути не нижчою від соціально прийнятного рівня.

2. Якщо привілейовані вимоги працівників обмежуються таким
чином, то розмір цієї суми повинен періодично коригуватися для
того, щоб її вартість зберігалася.

Черговість привілейованих вимог

Стаття 8

1. Національне законодавство чи правила надають вимогам
працівників більш високий пріоритет порівняно з більшістю інших
привілейованих вимог і, зокрема, з вимогами держави та системи
соціального забезпечення.

2. Однак якщо вимоги працівників захищені з допомогою
гарантійних установ відповідно до розділу III цієї Конвенції, то
захищені таким чином вимоги можуть отримати більш низьку
черговість порівняно з вимогами держави та системи соціального
забезпечення.

Розділ III. Захист вимог трудящих з допомогою

гарантійних установ

Загальні принципи

Стаття 9

Задоволення вимог працівників, що випливають з трудових
відносин, та висуваються роботодавцю, забезпечується з допомогою
гарантійних установ, якщо оплата не може бути здійснена
роботодавцем через його неплатоспроможність.

Стаття 10

Застосовуючи положення цього розділу Конвенції, кожна
держава-член може після консультації з найбільш представницькими
організаціями роботодавців та працівників вживати відповідних
заходів з метою запобігання можливих зловживань.

Стаття 11

1. Принципи організації управління, функціонування та
фінансування гарантійних установ визначаються згідно зі статтею 2.

2. Попередній параграф не перешкоджає наданню державою-членом
відповідно до своїх особливостей та потреб можливості страховим
компаніям забезпечувати вказаний у статті 9 захист, якщо вони
дають достатні гарантії.

Вимоги, які захищаються гарантійними установами

Стаття 12

Згідно з цим розділом Конвенції, захисту підлягають,
принаймні, вимоги трудящих:

a) стосовно заробітної плати за встановлений період часу,
який повинен складати не менш як вісім тижнів, що передують
неплатоспроможності чи припиненню трудових відносин;

b) стосовно виплат за оплачувані відпустки, право на які
виникло у зв'язку з роботою, виконаною протягом встановленого
періоду, який складає не менш як шість місяців, що передують
неплатоспроможності чи припиненню трудових відносин;

c) стосовно сум, належних працівникам щодо інших видів
оплачуваної відсутності на роботі за встановлений період часу,
який повинен складати не менш як вісім тижнів, що передують
неплатоспроможності чи припиненню трудових відносин;

d) стосовно вихідних допомог, належних працівникам у зв'язку
з припиненням трудових відносин.

Стаття 13

1. Вимоги, які захищаються відповідно до положень цього
розділу Конвенції не можуть бути обмежені встановленою сумою, яка
повинна бути не нижчою від соціально прийнятного рівня.

2. Якщо вимоги, які підлягають захисту, обмежуються таким
чином, то розмір цієї суми повинен періодично коригуватися для
того, щоб її вартість зберігалася.

Заключні положення

Стаття 14

Ця Конвенція переглядає у межах, передбачених вище, в
параграфах 6 та 7 статті 3, Конвенцію 1949 року про охорону
заробітної плати ( 993_146 ), яка, тим не менше, залишається
відкритою для ратифікації державами-членами.

Стаття 15

Офіційні документи про ратифікацію цієї Конвенції передаються
Генеральному директорові Міжнародного бюро праці для реєстрації.

Стаття 16

1. Ця Конвенція зв'язує лише тих членів Міжнародної
організації праці, чиї документи про ратифікацію зареєстровані
Генеральним директором.

2. Вона набуває чинності через дванадцять місяців після того,
як Генеральний директор зареєструє документи про ратифікацію двох
членів Організації.

3. Надалі, ця Конвенція набуває чинності щодо кожної
держави-члена Організації через дванадцять місяців після дати
реєстрації її документів про ратифікацію.

Стаття 17

1. Будь-який член Організації, який ратифікував цю Конвенцію,
може після закінчення десятирічного періоду з моменту, коли вона
початково набула чинності, денонсувати її актом про денонсацію,
надісланим Генеральному директорові Міжнародного бюро праці для
реєстрації. Така денонсація набуває чинності не раніше, ніж через
рік після реєстрації акта про денонсацію.

2. Кожен член Організації, який ратифікував цю Конвенцію і
який протягом року після закінчення згаданого у попередньому
параграфі десятирічного періоду, не скористався правом на
денонсацію, передбаченим у цій статті, буде зв'язаний на наступні
десять років та в подальшому він зможе денонсувати цю Конвенцію
після закінчення кожного десятирічного періоду в порядку,
встановленому в цій статті.

Стаття 18

1. Генеральний директор Міжнародного бюро праці сповіщає всіх
членів Міжнародної організації праці щодо реєстрації усіх
документів про ратифікацію та актів про денонсацію, надісланих
йому членами Організації.

2. Сповіщаючи членів Організації про реєстрацію отриманого
ним другого документа про ратифікацію, Генеральний директор
звертає їхню увагу на дату набуття чинності цією Конвенцією.

Стаття 19

Генеральний директор Міжнародного бюро праці надсилає
Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй для
реєстрації відповідно до статті 102 Статуту Організації Об'єднаних
Націй ( 995_010 ) повні відомості стосовно всіх документів про
ратифікацію та актів про денонсацію, зареєстрованих ним відповідно
до положень попередніх статей.

Стаття 20

Кожного разу, коли Адміністративна рада Міжнародного бюро
праці вважає це необхідним, вона подає Генеральній конференції
доповідь про застосування цієї Конвенції та вирішує, чи слід
вносити до порядку денного Конференції питання про її повний чи
частковий перегляд.

Стаття 21

1. У разі, якщо Конференція ухвалить нову конвенцію, яка
повністю чи частково переглядає цю Конвенцію, і якщо у новій
конвенції не передбачено іншого, то:

a) ратифікація будь-яким членом Організації нової,
переглянутої конвенції автоматично, незалежно від положень статті
17, спричиняє негайну денонсацію цієї Конвенції за умови, що нова
переглянута конвенція набула чинності;

b) починаючи з дати набуття чинності новою, переглянутою
конвенцією, цю Конвенцію закрито для її ратифікації членами
Організації.

2. Ця Конвенція залишається в усякому разі чинною за формою і
змістом щодо тих членів Організації, які її ратифікували, але не
ратифікували нову, переглянуту конвенцію.

Стаття 22

Англійський та французький тексти цієї Конвенції мають
однакову силу.

Дата набуття чинності: 8 червня 1995 року.

Конвенції та рекомендації, ухвалені
Міжнародною організацією праці
1965-1999, Том II
Міжнародне бюро праці, Женева

  • Друкувати
  • PDF
  • DOC
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати
скопійовано Копіювати
Шукати у розділу