СУДОВА КОЛЕГІЯ В КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

                           У Х В А Л А

 від 02.04.96
 

                             (Витяг)
 

     Вироком Пустомитівського районного суду Львівської області Л.
засуджено за ч. 1 ст. 101 КК України ( 2001-05 ).     У касаційному порядку справа не розглядалась.     Л. визнано  винним у тому,  що під час бійки,  яка виникла на
грунті неприязних стосунків,  він ударив М. ножем у грудну клітку,
заподіявши  йому тяжке тілесне ушкодження,  небезпечне для життя в
момент заподіяння.     Заступник Генерального  прокурора  України порушив у протесті
питання про скасування вироку і  повернення  справи  на  додаткове
розслідування  у  зв'язку  з  неправильною  кваліфікацією  дій Л.,
оскільки при їх вчиненні  він  керувався  умислом  на  позбавлення
життя М., який не довів до кінця з причин, що не залежали від його
волі. У зв'язку з цим, на думку заступника Генерального прокурора,
Л.  повинен  нести відповідальність за замах на умисне вбивство за
статтями 17, 94 КК України ( 2001-05 ).     Судова колегія Верховного Суду України не знайшла підстав для
задоволення протесту і послалась в ухвалі на таке.     Органи попереднього слідства і суд установили,  що Л. під час
конфлікту з М.  ударив його ножем у грудну  клітку  зліва,  умисно
заподіявши  йому тяжке тілесне ушкодження,  небезпечне для життя в
момент заподіяння.     Із протесту видно,  що висновок про наявність у Л.  умислу на
вбивство грунтується на даних про  характер  знаряддя  злочину  та
локалізацію заподіяного тілесного ушкодження.  Проте при вирішенні
питання про спрямованість умислу винного необхідно виходити з усіх
обставин справи, зокрема враховувати події, що передували злочину,
дані про поведінку винного  й  потерпілого  як  до,  так  і  після
вчинення посягання, причини його припинення.     Про події,  які передували злочину,  Л.  показав, що коли він
танцював  з  дівчиною  на  весіллі,  до нього підійшов М.  і почав
вимагати винести йому  пляшку  горілки.  Л.  відмовився,  тоді  М.
ударив  його  рукою по тулубу і між ними сталася сварка.  Л.  утік
додому,  а коли вийшов,  щоб знову йти на весілля,  то побачив  М.
біля  свого  двору  і почав з ним бійку,  під час якої і вдарив М.
ножем.  Ці  показання  Л.  підтверджуються  іншими  доказами.   Із
матеріалів  справи також видно,  що після заподіяння М.  тілесного
ушкодження Л.  не намагався вчинити ще якісь насильницькі дії щодо
потерпілого, а одразу втік додому.     Таким чином,  наявні у справі докази свідчать,  що потерпілий
сам спровокував вчинення засудженим злочинних дій. Ця обставина, а
також дані про подальші після заподіяння ушкодження події вказують
на те,  що умисел Л. не був спрямований на позбавлення потерпілого
життя.  Не  свідчить  про  наявність  такого  умислу  і   характер
заподіяного  ушкодження  -  хоча рана й проникала в грудну клітку,
внутрішні органи не було пошкоджено.     Оскільки замах  на  вбивство  можливий лише з прямим умислом,
суд першої інстанції правильно кваліфікував дії засудженого за  ч.
1 ст. 101 КК України ( 2001-05 ).

 Надруковано: "Вісник Верховного Суду України", N 1, 1996 р.