Правова позиція

Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду

згідно з Постановою

від 10 січня 2019 року

у справі № 910/17529/17

Господарська юрисдикція

Щодо розмежування фіктивного правочину та зловживання правом

Фабула справи: ТОВ ІЦ "Енергомаш" звернулося до ТОВ "Тімсен” про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення. Позов мотивований тим, що оспорюваний правочин, в силу вимог ст. 234 ЦК України, є фіктивним, тобто таким, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які ним обумовлювались, зокрема, відповідач ухилився від здійснення оплати за договором, а позивач (в особі колишнього керівника) мав намір уникнути звернення стягнення на майно в рахунок погашення заборгованості за кредитом, і обидві сторони діяли з умислом, що згідно з приписами ст.ст. 203, 215 ЦК України є підставою для визнання його недійсним.

Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, позов задоволено повністю. Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення. Рішення обґрунтовані наявністю в діях обох сторін оспорюваного правочину умислу приховати наміри уникнення звернення стягнення на відчужене нерухоме майно під час виконання рішення суду про стягнення заборгованості, а відтак, спірний договір за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, що є порушенням ч. 1 та 5 ст. 203 ЦК України і відповідно до ст.ст. 215, 234 Кодексу є підставою для визнання його недійсним.

Мотивація касаційної скарги: позивачем внаслідок реалізації ряду нежитлових приміщень було зареєстровано податкові накладні в Єдиному реєстрі податкових накладних та включено до податкових зобов'язань в декларації з податку на додану вартість, за результатами якого нараховано податкові зобов'язання, що, на думку скаржника, виключає фіктивність оспорюваного правочину.

Правова позиція Верховного Суду: відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 ст. 203 ЦК України).

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з ч. 1, 2 ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням ч.1 та 5 ст. 203 ЦК України, що за правилами ст. 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК України.

Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду України від 09.08.2017 у справі № 359/1654/15-ц.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

Згідно зі ст. 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна дотримуватися моральних засад суспільства.

Зі змісту ч. 3 ст. 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом.

Висновки: вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора. Враховуючи викладене вище, колегія суддів вважає, що позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу, поданий позивачем, який є стороною цього правочину, що за його ж твердженням було вчинено з метою уникнення звернення стягнення на нерухоме майно, не підлягає задоволенню як такий, що спрямований на одержання судового захисту права, яким особа зловжила.