Правова позиція

Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

згідно з Постановою

від 03 жовтня 2018 року

у справі № 682/2778/17

Цивільна юрисдикція

Щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог про відібрання малолітньої дитини

Фабула справи: ОСОБА_3 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_4, третя особа - Служба у справах дітей виконавчого комітету, про відібрання малолітньої дитини ОСОБА_5.

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають спільну дочку ОСОБА_5. ОСОБА_4 дізнався, що ОСОБА_3 звернулася із позовом про розірвання шлюбу до суду та наступного дня силою забрав їх спільну доньку в інше місто.

За рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду визначено місце проживання неповнолітньої ОСОБА_5 разом з матір'ю ОСОБА_3. Проте, всупереч зазначеному судовому рішенню ОСОБА_4 продовжує самочинно утримувати дочку у себе, обмежуючи ОСОБА_3 у спілкуванні з дитиною та участі у її вихованні.

Рішенням суду першої інстанції позов задоволено, судом відібрано малолітню дитину від батька та передано матері, рішення суду в частині відібрання дитини допущено до негайного виконання.

Постановою апеляційного суду рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Мотивація касаційної скарги: ОСОБА_4 зазначає, що висновки судів про те, що рішення Виконавчого комітету не є правомочним для проживання дитини з батьком, є такими, що суперечать законодавству. Під час ухвалення судом рішення про негайне відібрання дитини від батька не наведено будь-яких виключних обставин, які б викликали об'єктивну необхідність розлучення дитини з батьком, судом не встановлено безпосередньої загрози для життя та здоров'я дитини зі сторони батька.

Правова позиція Верховного Суду: за змістом ч. 1 ст. 170 СК суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених п.п. 2-5 ч. 1 ст. 164 цього Кодексу, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання. У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам – за їх бажанням або органові опіки та піклування. Під час ухвалення рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них без позбавлення їх батьківських прав суд бере до уваги інформацію про здійснення соціального супроводу сім'ї (особи) у разі здійснення такого супроводу.

Згідно із п.п. 2-5 ч. 1 ст. 164 СК мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва тощо.

Позбавлення батьківських прав завжди є результатом протиправної, винної поведінки.

Відібрання ж дитини не завжди пов'язується з протиправною поведінкою: загроза життю та здоров'ю дитини може бути результатом психічної хвороби, відкритої форми туберкульозу чи інших небезпечних хвороб, скрутних житлових умов тощо. Відібрання дитини можливе тоді, коли умови проживання дитини суд оцінить як небезпечні для неї.
У ч. 1 ст. 153 СК визначено, що мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

Згідно з ч. 1 ст. 162 СК якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.

Висновки: підставами позову позивач визначила факт невиконання рішення суду про визначення місця проживання дитини, що набрало законної сили та підлягало примусовому виконанню, а тому положення ч. 1 ст. 162 СК як підстави для відібрання дитини від батька не застосовуються, адже позов фактично спрямований не на захист (відновлення) порушеного права позивача у формі негайного реагування на самочинну зміну місця проживання дитини її батьком, а на забезпечення виконання рішення суду про встановлення місця проживання дитини разом з матір'ю. У такому разі суд має виходити з того, що виконання судового рішення про визначення місця проживання неповнолітньої дитини відбувається (в разі його примусового виконання) шляхом, в тому числі, відібрання дитини та передачі її на виховання тому із батьків, з яким суд присудив їй проживати.

За заявою стягувача чи виконавця суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може встановити або змінити спосіб його виконання. Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення або розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.

У разі виникнення у особи перешкод під час виконання рішення суду, ці процесуальні питання підлягають вирішенню у порядку, визначеному цивільним процесуальним законом, а не шляхом пред'явлення іншого позову.

Ключові слова: розірвання шлюбу, місце проживання малолітньої дитини, забезпечення виконання судового рішення